Хенрік Ванґер ляснув долонею по карті.
— Після її зникнення ми цілими днями прочісували острів уздовж і впоперек. Обстежили кожну канаву, кожен клаптик ріллі, гірської ущелини і бурелому. Ми перевірили кожну будівлю, кожен димар, кожен колодязь, сарай і горище.
Старий відірвав погляд від Мікаеля і втупився в темряву за вікном. Його голос став тихіший і лунав довірливіше:
— Я шукав її всю осінь, навіть після того, як народ зневірився і прочісувати острів перестали. У вільний час я ходив по острову туди й сюди. Настала зима, а мені так і не вдалося виявити жодного сліду. Навесні я знов узявся до пошуків, доки не зрозумів, що вони марні. Влітку я найняв трьох досвідчених лісників, які ще раз обшукали все із спеціально навченими собаками. Вони ретельно обстежили кожен квадратний метр острова. На той час я вже почав підозрювати, що її вбили. Тобто вони шукали місце, де закопали її тіло. Лісники провадили пошуки три місяці, але ми не виявили ніяких слідів Харієт. Вона мовби зникла в повітрі.
— Існує ще кілька можливостей, — заперечив Мікаель.
— Наприклад?
— Вона могла потонути або втопитися. Це острів, і вода здатна приховати багато що.
— Що правда, то правда. Але ймовірність не дуже велика. Подумайте: якщо з Харієт щось трапилося і вона потонула, то логічно припустити, що це сталося десь поблизу від селища. Не забувайте, що переполох на мосту був найдраматичнішою подією, що сталася в Хедебю за кілька десятиліть, і нормальна цікава шістнадцятилітня дівчина навряд чи піде в такий момент гуляти на інший бік острова. Але ще важливіше інше, — провадив він далі, — течія тут не дуже сильна, а вітри о цій порі року бувають північними або північно-східними. Коли щось потрапляє в воду, то потім завжди спливає де-небудь біля берега материка, а там майже скрізь є споруди. Не думайте, що нам це не спадало на думку; ми, звичайно, обстежували «кішкою» всі ті місця, де вона могла потонути. Я найняв молодих хлопців з місцевого клубу нирців. Вони присвятили ціле літо тому, що ретельно обшукали дно протоки і вздовж берега… нічого. Я абсолютно впевнений, що вона не лежить у воді, інакше б ми її знайшли.
— А не могло з нею що-небудь трапитися в іншому місці? Міст, звичайно, було перекрито, але до материка зовсім недалеко. Вона могла перепливти туди або перебратися на човні.
— Стояв кінець вересня, і вода була така холодна, що Харієт навряд чи пішла б купатися посеред усього цього переполоху. Але якби вона раптом вирішила перепливти на материк, її б обов’язково помітили і зчинився б великий галас. На мосту була далеко не одна дюжина очей, а на материку вздовж води стояли дві-три сотні людей і спостерігали за розвитком драми.
— А човен?
— Ні. Того дня на острові налічувалося рівно тринадцять човнів. Більшість прогулянкових човнів уже витягли на берег. У старій човновій гавані на воді залишалися тільки два катери. Там були ще сім плоскодонок, п’ять з яких вже лежали на березі. Під пасторською садибою одна плоскодонка лежала на суші і одна на воді. Біля господарства Естергорд були ще моторний човен і плоскодонка. Всі ці судна перевіряли, і вони виявилися на своїх місцях. Якби Харієт перепливла в човні і втекла, їй би довелося залишити човен на тому боці.
Хенрік Ванґер підняв четвертий палець:
— Відтак залишається тільки одна реальна можливість: Харієт зникла не з власної волі. Хтось убив її і сховав тіло.
Лісбет Саландер провела другий день Різдва за читанням полемічної книги Мікаеля Блумквіста про економічну журналістику. Книга складалася з двохсот десяти сторінок, називалася «Тамплієри» і мала підзаголовок «Повторення пройденого для журналістів-економістів». На обкладинці, стильно оформленій Крістером Мальмом, була поміщена фотографія Стокгольмської біржі. Крістер Мальм попрацював у «Фотошопі», і глядач не відразу усвідомлював, що будівля біржі висить у повітрі, а фундамент у неї відсутній. Важко уявити собі більш промовисту обкладинку, здатну відразу так ясно задати тон розповіді.
Саландер відзначила, що Блумквіст прекрасний стиліст. Книга відзначалася прямотою і захопливістю викладу матеріалу, і навіть не посвячена в тонкощі економічної журналістики людина могла багато що з неї почерпнути. Тон книги був уїдливим і саркастичним, але головне, переконливим.
Перший розділ нагадував певною мірою оголошення війни, і Блумквіст заявляв про це просто, без натяків. За останні двадцять років шведські журналісти, що спеціалізуються на економіці, поступово перетворилися на групу некомпетентних хлопчиків на побігеньках, сповнених почуття власної величі і нездатних до критичного мислення. Зробити останній висновок автора спонукав той факт, що багато хто з них раз по раз задовольнявся передаванням висловлювань директорів підприємств і біржових спекулянтів, без найменших заперечень навіть у тих випадках, коли повідомлялися неправдиві відомості. Подібні репортери або такі наївні і довірливі, що їх слід було б усунути від роботи, або — і це набагато гірше — свідомо зраджують обов’язок журналіста критично досліджувати матеріал і забезпечувати громадськість правдивою інформацією. Блумквіст стверджував, що йому часто буває соромно, коли його називають економічним журналістом, позаяк при цьому його ставлять на одну дошку з людьми, яких він взагалі відмовляється зараховувати до журналістів.