Блумквіст порівнював діяльність «економістів» з роботою репортерів, що спеціалізуються на кримінальному праві, або кореспондентів-міжнародників. Він описував, який би зчинився галас, якби правовий журналіст денної газети під час, наприклад, процесу із звинувачення у вбивстві почав видавати отримані від прокурора відомості за істину в останній інстанції, не отримавши інформації у сторони захисту, не поговоривши з сім’єю жертви і не склавши уявлення про те, що справедливо, а що ні. Блумквіст уважав, що необхідно додержувати тих же правил і коли працюєш в галузі економіки.
У книзі наводився ланцюг доказів, покликаних підтвердити вступні міркування. У довгому розділі розглядалися репортажі про відомий дот-ком, надруковані в шести провідних денних газетах, а також у «Фінанстіднінґен», «Даґенс індастрі» і використані в щоденній програмі економічних новин на телебаченні. Спершу він цитував і підсумовував сказане журналістами, а потім порівнював з тим, як ситуація виглядала насправді. Описуючи хід справ на підприємстві, він раз у раз згадував прості запитання, які «серйозний журналіст» обов’язково б поставив, а всі ці «економісти» дружно не поставили. Красивий хід.
В іншому розділі йшлося про розповсюдження акцій компанії «Телія» — це був найбільш знущальний та іронічний розділ книги. Кількох названих на ім’я журналістів, що пишуть про економіку, буквально було публічно відшмагано, і серед них якийсь Вільям Борґ, на якого Мікаель, схоже, був особливо злий. В одному з останніх розділів порівнювався рівень компетентності шведських і зарубіжних економічних журналістів. Блумквіст описував, як «серйозні журналісти» «Файненшл таймс», журналу «Економіст» і деяких німецьких економічних газет коментували аналогічні речі в своїх країнах. Порівняння виявлялося не на користь шведських журналістів. Останній розділ містив пропозиції щодо виходу з цієї сумної ситуації. Заключні слова книги повертали читача до вступу:
Якби парламентський репортер виконував свою роботу таким же чином, необдумано ламаючи списи на захист кожного ухваленого рішення, яким би безглуздим воно не було, або якби політичний журналіст ухилявся від оцінки ситуації, такого репортера звільнили б або, принаймні, перевели у відділ, де він не зміг би заподіяти великої шкоди. Проте в світі репортерів-економістів не діють правила роботи нормального журналіста — критично оцінювати ситуацію і об’єктивно повідомляти отримані дані читачеві. Замість цього тут підносять до небес найуспішніших шахраїв. Тут також закладається основа Швеції майбутнього і підривається остання довіра до журналістів як до професіоналів.
Звинувачення висувалися неабиякі. Тон був уїдливим, і Саландер легко зрозуміла, чому за цим пішли обурені дебати як у професійному виданні «Журналіст» та деяких економічних журналах, так і на головних сторінках денних газет. Лише кілька людей були названі в книзі на ім’я, але Лісбет Саландер вважала, що ця професійна група досить мала і всі чудово розуміють, чиї саме газетні статті цитувалися. Блумквіст нажив злісних ворогів, що й спричинило безліч злорадних коментарів щодо рішення суду в справі Веннерстрьома.
Вона згорнула книгу і подивилася на фотографію автора на задньому боці обкладинки. Мікаель Блумквіст був знятий трохи збоку. Русявий чубчик дещо недбало спадав на лоб, мовби безпосередньо перед тим, як фотограф натиснув на кнопку, повіяв вітер або наче (що було ймовірнішим) фотограф Крістер Мальм підібрав йому такий імідж. Він дивився в камеру з іронічною посмішкою, надавши поглядові хлоп’ячого і чарівного виразу.
«Вельми гарний чоловік, — відзначила про себе Лісбет. — На якого, проте, чекають три місяці у в’язниці».
— Привіт, Калле Блумквіст, — сказала вона вголос. — Ти ж бо досить самовпевнений?