Ближче до обіду Лісбет Саландер увімкнула свій ноутбук і відкрила поштову програму «Евдора». Набраний нею текст складався з одного рядка:
Ти маєш час?
Лісбет підписалася «Оса» й відправила листа на адресу: «Plague_xyz_666@hotmail.com».[32] Про всяк випадок вона пропустила своє просте повідомлення через шифрувальну програму PGP.
Потім вона надягла чорні джинси, масивні зимові черевики, теплий светр, темну коротку куртку, а також комплект з рукавичок, шапочки і шарфа ясно-жовтого кольору. Вийняла кільця з брів і носа, нафарбувала губи рожевою помадою і подивилася на себе в дзеркало. Тепер вона була схожа на будь-яку людину, що безцільно гуляє в свято, і визнала, що непогано замаскувалася для вилазки в тил противника.
Лісбет доїхала на метро до станції «Естермальмсторґ» і подалась у напрямку до набережної. Вона йшла центральною алеєю, дивлячись на номери будинків. Дійшовши майже до моста, що вів на острів Юргорден, Лісбет зупинилася і подивилася на потрібний їй під'їзд. Потім перейшла вулицю і стала чекати за кілька метрів од дверей.
Вона відзначила, що більшість людей, що прогулювались цієї холодної святкової днини, йшли уздовж берега і лише дехто прямував хідником біля будинків.
Їй довелося терпляче прочекати майже півгодини, поки з боку Юргордена не з’явилася літня пані з ціпком. Пані зупинилася і стала з підозрою розглядати Саландер, а та привітно усміхнулася і привіталася шанобливим кивком. Пані з ціпком відповіла на вітання, очевидячки намагаючись пригадати, звідки вона знає цю дівчину. Саландер розвернулася й відійшла на декілька кроків од під’їзду, зробивши вигляд, що просто на когось чекає і з нетерплячки ходить туди й сюди. Коли вона обернулася, пані з ціпком уже дісталася до дверей і ретельно натискала кнопки кодового замка. Саландер легко помітила комбінацію цифр: 1260.
Почекавши п’ять хвилин, вона підійшла до дверей, потикала в кнопки, і замок клацнув. Вона відчинила двері, увійшла і роззирнулася. Майже біля самого входу висіла камера спостереження. Дівчина поглянула на неї і зрозуміла, що побоюватися нічого: камера була з тих, що продавалися «Мілтон сек’юриті», і автоматично вмикалася, тільки якщо при зломі квартири в будинку спрацьовувала охоронна сигналізація. У глибині, зліва від старомодного ліфта, були двері ще з одним кодовим замком; Саландер для проби набрала ті самі цифри «1260» і переконалася, що код під’їзду відкриває також вхід у підвал і до приміщення із сміттєвими контейнерами.
«Ну й халтура», — подумки оцінила Лісбет.
Рівно три хвилини вона присвятила огляду підвалу, в ході чого виявила там незачинену пральню і комору для великогабаритного мотлоху. Потім вона скористалася набором відмичок, позиченим у «Мілтон сек’юриті» у фахівців із замків, і відчинила замкнуті двері, що вели до приміщення, схоже призначеного для зібрань кондомініуму. У глибині підвалу містилася кімната для занять різними хобі. Нарешті Саландер знайшла те, що шукала, — маленьку комірку, що виконувала в будинку роль електропідстанції. Вона оглянула лічильники, шафу з пробками і сполучні коробки, а потім дістала цифровий апарат «Кенон» завбільшки з пачку сигарет і зробила три фотографії того, що її цікавило.
По дорозі на вулицю вона на мить кинула погляд на дошку біля ліфта і прочитала ім’я мешканця верхнього поверху.
Веннерстрьом.
Покинувши будинок, Саландер швидко дійшла до Національного музею, де заглянула в кафе, щоб відігрітися й випити кави. Десь за півгодини вона вже піднімалася до себе в квартиру. Тим часом їй прийшла відповідь з адреси «Plague_ xyz_ 666@hotmail.com». Коли вона розшифрувала її за допомогою PGP, виявилося, що вона складається просто з числа 20.
Розділ 06
Установлену Мікаелем Блумквістом часову межу в тридцять хвилин було давно перевищено. Годинник показував пів на п’яту, і про перший вечірній потяг думати вже не доводилося. Щоправда, у нього залишалася можливість устигнути на потяг, що йшов о пів на десяту. Мікаель стояв біля вікна і, потираючи шию, розглядав освітлений фасад церкви по інший бік моста. Хенрік Ванґер показав йому альбом із статтями про пригоду, вирізаними з місцевих і центральних газет. Вона вочевидь якийсь час дуже цікавила пресу — безслідно зникла дівчина з відомої сім’ї промисловців. Та оскільки тіло не виявили, а пошуки так нічого і не дали, інтерес поступово згас. Хоча і йшлося про близьку родичку провідного промислового магната, після більш ніж тридцяти шести років справа Харієт Ванґер виявилася забутою. У статтях кінця шістдесятих років, схоже, переважала версія, згідно з якою дівчина потонула і тіло понесло в море, — подібна трагедія може статися в будь-якій родині.