1809–1915
За вікном потроху сутеніло. А оскільки єдиний присутній старий свічки не запалював, все в кімнаті поступово набирало оманливого синюватого вигляду: і стіл, що правив за вівтар, і два простих стільці, і темного дерева розп’яття, що висіло над ліжком.
На ліжку під ковдрою дрімав сивий як голуб старий. Поверх ковдри лежало розкрите десь посередині старезне Євангеліє, що його старий притримував сухою, вкритою розгалуженим мереживом набухлих вен рукою.
Стиха рипнули двері, впустивши прибулого. На вапняній стіні відбилася неприродно довга тінь.
Прибулий стиха підійшов до старого, пильно придивляючись до його обличчя. Старий відчув присутність стороннього і відкрив очі. На обличчі промайнула радість.
— Це ти, Франце! А я вже побоювався не побачити тебе до розлуки!
Прибулий виявився молодим чоловіком.
— Таке надумали, панотче! Щоб ото я не попрощався з Вами!
— Важко мені з тобою розлучатися. І як це ти з родиною в таку далечінь зібрався, в цю незбагнену Росію?
— Не крайте мені серця. Я теж волів би не розлучатися з Вами. Ви ж мені, сироті, як батько. Мені не легко було наважитися, та ще й з родиною, з вагітною дружиною.
– І не боязко?
— Ви ж самі вчили мене уповати на Бога, панотче!
Розмова обіцяла бути поважною. Тож старий насилу підвівся і сів на ліжку.
— Авжеж, вчив, — відповів він співбесіднику після довгенької паузи. — Але навіть вірянин не може все своє уповання покласти цілком і повністю на Бога. Чим більш благочестива і релігійна людина, тим більше вона покладається на свої власні сили, синку. І тим далі вона від Бога. Це замкнене коло. В цьому трагедія людського гріха: навіть якщо людині завдяки її власним зусиллям стає краще, вона все одно віддаляється від Бога. І ця трагедія неминуча, тому що людина так влаштована.
Старий зайшовся задушливим кашлем, що аж скрутив його навпіл. Знадобилося кілька хвилин аби він віддихався. Помовчав. Тишу порушувало тільки важке дихання хворого. Потому старий поновив розмову:
— Все навколо вчить нас, що, якщо ми хочемо чогось досягти, до цього потрібно докласти зусиль, потрібно щось змінити в собі. В лютеранському вченні це називається Законом. — Промова старого ставала все більш емоційною й екзальтованою. Це вже була не хвора стара людина, а пророк, за яким ладен йти будь-хто, не замислюючись. — Виконуючи Закон зовні, людина може виглядати дуже праведною, але через те, що ця праведність досягається коштом зусиль самої людини, вона відводить його від Бога. І тому така праведність — це породження гріха. То чом же ти не покладаєш надію на Нього, а намагаєшся сам змінити свою долю? Та ще й в цій варварській країні?
— Лютеранам тут, серед католиків, стає не дуже спокійно, панотче.
То таки було правдою. Європу того часу шматували релігійні чвари, коріння котрого йшли вглиб століть. В далекому 1648 році Вестфальський мир[1] поклав край тридцятилітній війні, але він закріпив за кожною місцевістю, ба навіть населеним пунктом свій релігійний статус. Протестанти, які опинилися на католицькій території, відчували себе вкрай незатишно. Тому саме протестанти різних напрямків становили абсолютну більшість серед переселенців до Росії. І саме свобода віросповідання стала останньою краплею на вагах рішучості багатьох німецьких сімей на користь ризикованої подорожі «на край землі». Це радше була релігійна, а не економічна еміграція.
Франц між тим неголосно продовжував:
— З наших вже дехто поїхав. Добутися було важко, але, як доїхали, то вже були дуже задоволені. Це ж власне й не Росія, а її південний закрайок. Тепло, море поряд, землі родючі. Ще й пільги, і грошова допомога, харчування у дорозі, розселення коштом уряду. Та ми ж не в неволю подаємося! Як не задасться, можемо покинути російську імперію в будь-який момент!
— Хтів би вірити. А ти… Ти згоден жити серед іновірців?
— Бог є скрізь. А їхній імператор не дарма ж обіцяв, що все буде за законом бабці його, Катерини Великої. А мати імператора — та й взагалі наша, Вюртемберзька. То напевно ж розуміє нас. Тому й вірян будь-якої конфесії ніхто не переслідуватиме. Та й лютеранську церкву, мабуть, згодом спорудять.
— Церква — то не головне. Нам, лютеранам, взагалі-то не обов’язково відвідувати храм. І проповідником може бути звичайний парафіянин.
Старий підвівся з ліжка, не випускаючи з рук Євангелія. Підійшов до столу, взяв суцільно золотий вівтарний хрест.
— Ось, візьми із собою. Ще від давніх-давен зберігся. Де б ти не був, звертай свій погляд на хрест і не забувай Євангелія. Заповіді Святого Євангелія є опорою для освіти серця і його розуміння.
1
Вестфальський мир, що завершив Тридцятилітню війну 1618–1648, об'єднує дві мирні угоди, які укладено 24 жовтня 1648 р. у містах Вестфалії — Мюнстері і Оснабюке. Рішення Вестфальського миру стосувалися територіальних змін, релігійних відносин і політичного устрою Священної Римської імперії.