Старий повернувся до ліжка. Схоже було, що навіть ці кілька кроків далися йому вкрай важко. Він знову ліг, примруживши очі.
— От, здається, й все. Тепер замість мене житимуть молодші Ульмани — ті, що прийняли моє ім’я. Твої діти, онуки. А мій шлях на цьому світі добігає кінця.
Молодик впав навколішки перед ліжком, занурився обличчям в ковдру й розридався.
— Не кажіть так, панотче! Ви святий! Ви житимете вічно! А я… Я писатиму з дороги! Обов’язково писатиму!
— Добре, добре. Не треба сліз. Йди-но вже — мабуть, справ маєш перед від’їздом забагато. А я відпочину трохи.
Старий міцно заплющив очі. Притих.
Молодик дуже неохоче підвівся і не один раз озирнувся, доки врешті решт покинув кімнату.
Він ще не встиг через невеличку каплицю добутися вулиці, як старий пустився духу.
Стало зрозуміло, що найближчої поштової станції не добутися: перейми йшли одна за одною.
На підводі, крім породіллі, розмістилися її мати, шестирічний син і сякий-такий домашній скарб. Батько і чоловік йшли поруч, аби трохи полегшити ходу втомленої шкапи. До луки підводи була припнута руда корова.
Члени цієї невеличкої сім’ї, як і інші переселенці, більшу частину дороги йшли пішки, жаліючи коней, що ледве везли перевантаженого воза.
Мати озвалася до свого чоловіка:
— Нам ще довго до станції? — дуже вже їй не хотілося втрачати час. — Ми й так вже добряче відстали від основної партії переселенців. Раптом офіцер лаятиметься, що ми не дотримуємося інструкції[2]?
— Не встигнемо. Однаково не встигнемо, — лаконічно відповів їй старий.
Перечекавши черговий, особливо затяжний стогін дочки, жінка рішуче сказала:
— Все, зупиняймось. Маля вже хоче назовні.
Підвода зупинилася. А молодик, що задумливо шов поруч, цього навіть не помітив і чимчикував далі.
— Франце! — різко озвалася до зятя жінка. — Припини журитися за минулим, бо майбутнє проґавиш! Вже ось-ось вдруге станеш батьком!
Франц зупинився і почав отетеріло озиратися, наче не розумів, де він і чому. Теща трохи пом’якшила промову:
— Досить вже, синку! Й сама розумію, хто для тебе був настоятель — і мати, і батько, і увесь білий світ. Та ти ж не сам-один! Годі вже! Ну ж бо з батьком багаття розпалювати — гаряча вода знадобиться для пологів.
Чоловіки взяли сокири й занурилися в підлісок за дровами. За ними подався й хлопчик.
— Вольдемаре, це ти куди налаштувався? — породілля, як їй не було млосно, вгледіла сина.
— Мамцю, я трохи прогуляюся! — озвався маленький шибайголова.
— Далеко не заходь! Аби почув, як гукатиму!
Відповіді молодичка не почула, бо її вкотре скрутили перейми, і вона безсило відкинулася на ряднину.
Мати підійшла, втерла донці спітніле чоло:
— Тримайся! Тримайся, дитинко! Все буде добре. Ми, жінки, і не таке витримуємо. Трохи воно невчасно — та вже як Бог дає!
Чоловіки розташувалися трохи далі, аби не заважати жінкам.
З гущавини вибіг Вольдемар і побіг до жінок.
— Мамо, мамо! Дивись-но, кого я впіймав! — радісно волав хлопчик, тримаючи в руках ґавеня. Воно зарано вистрибнуло з гнізда і ще не вміло літати.
Мати, у якої перейми вже йшли одна по одній, однак не хотіла гримати на сина, тож прихильно сказала:
— А біжи-но покажи татові!
— Ви, там! — суворо гукнула чоловікам старенька. — Розважте Вольдемара, аби не плутався під ногами! Не заважав нам!
Звісно ж, аби не заважав. Не заважав пологам. Не заважав приходу дитині, що з появою на світ не знає, куди вона потрапить: в паділ радості чи смутку.
А трохи згодом родина знову долала неблизький шлях, намагаючись наздогнати партію переселенців.
На підводі їхали породілля, її мати та Вольдемар. І кожен притискав до грудей свій скарб. Стара — вузлик з грошима і коштовностями, молода — новонароджену дівчинку, а Вольдемар — пташеня.
— Що, так і не тікає? — слабким голосом озвалася до хлопця мати.
— Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.
– І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?
— А навіщо тобі оте верескливе немовля?
У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час спала, і голосом озивалася тихим, ледь чутним. Та й то інколи.
Мати кволо посміхнулася і ніжно пригорнула до себе дочку.
— Та то ж твоя молодша сестричка. Підросте — гулятимеш з нею.
— Та не схоже, що вона швидко підросте. Їй вже два дні, і вона ані трішечки не підросла. Я краще буду з ґавеням гратися.
2
Тогочасним переселенцям зачитувалася інструкція, згідно з якою вони повинні були правильно поводитись в дорозі. Передбачалося суворе виконання всіх вказівок супроводжуючого. Це в основному були солдати або молодші офіцери.