Це зміркувала ще Катерина ІІ[4]. І одразу після вступу на престол[5] почала залучати на пустопорожні землі півдня Росії іноземних переселенців.
Що ж до німців, то їхнє масове переселення в Росію почалося за царювання Катерини ІІ, а продовжилося і за Павла І[6], і за Олександра I[7]. Хоча Маніфест Олександра I запрошував вже не будь-яких переселенців, а лише дбайливих і ділових господарів, ремісників. А також людей, здатних займатися садівництвом і виноградарством або ж таких, що мають великий досвід у тваринництві, окремо в розведенні кращих порід овець.
На початку дев’ятнадцятого століття найбільш інтенсивне переселення німців йшло з Вюртемберга[8].
Серед таких переселенців і опинилася родина Ульманів, що спокусилася на обіцянки російського уряду і наважилася змінити з дідів-прадідів рідну землю на примарний російський рай.
Першу зиму родина перебула в приймах. Серця переселенців краяла туга за батьківщиною. Після вечері всі члени родини сиділи в сутінках і раз по раз уявляли, а що ж саме зараз робиться в їхньому рідному містечку. Але жереб кинуто! Вороття вже не було.
Ранньою весною 1810 року на чималенькому майдані в Одесі голці не було де впасти. Майже всю вільну площу заповнювали підводи, вози, фургони. До луки багатьох припнули ще й корів. Перегукувалися візники, іржали коні, коли-не-коли додаючи до весняною багнюки «кінські яблука» і відразу ж розтоптуючи їх по бруківці. А з бічних вулиць поспішали нові й нові візки, що врізалися в безладну масу, зачіпаючи колесами вози та посилюючи гамір прокляттям на адресу недолугих пішоходів.
На одну з підвід влаштовувалася знайома вже нам родина. Жінки були напружені й зосереджені. Молодша міцно тримала на руках бліденьку однорічну дівчинку. Її чоловік перевіряв, чи міцно закріплено поклажу. Єдиний, кого метушня не засмучувала, а, навпаки, розважала, був Вольдемар. За рік він неабияк підріс, але не здавалося, що порозумнішав. Як був бешкетником, так і залишився. На руці тримав свою ґаву, що вже перетворилася на цілком дорослого птаха, але кидати свого хазяїна й не збиралася.
Якимось дивом відшукавши прохід, до підводи добувся старий.
— Все, гроші отримав! — озвався він до старої.
– І на малу отримав?
– І на малу. Скоро вже поїдемо.
— Нарешті! А куди, дізнався? — у старої полегкість чергувалася з побоюванням.
— Та узнав. До містечка Рорбах[9]. Так староста казав. Це на північ від Одеси.
— А чому це на північ? Чому на північ?! Шютци ж писали, що з Одеси на південь їхали! — стурбовано запитала старенька.
— Та не знаю! — Старий і сам був добряче роздратований невідомістю. — В натовпі кажуть, що на півдні наділи вже скінчилися.
— А куди ж саме на північ? Куди на північ? Нам звідтіля ніхто не писав!
— Бо там ще ніхто не живе. Кажуть, що не живе.
— Ой лишенько! — заголосила старенька. — І чому це трапилось саме з нами?!
— Хіба ми самі такі? Дивись-но, скільки родин поряд!
Тим часом безладдя на майдані почало дещо впорядковуватися, від крайніх возів відокремився один, потім другий, третій. І валка потроху стала кудись рухатися. Тож стара, побідкавшись деякий час, принишкла.
Дорога! Вона заспокоїть кого завгодно. Старого розрадить. Малого вгамує. І будь-кого не залишить байдужим.
А от як добулися до місця, стара найперша прийшла до тями. Бо інші дорослі лише отетеріло дивилися навкруги, коли староста, попри надію переселенців, що це ще не кінець подорожі, наказав вивантажувати речі із возів і що? Починати будувати колонію!
Навкруги ж був нежилий степ. Щоправда, один чи два намети вже стояли.
Місцевість була горбкувата, поорана рівчаками та байраками. З рослинності вирізнявся бур’ян, що заполонив всі щербинки — височенний, з людину на зріст. Через нього не завжди розглянеш мотузку, що було натягнуто між кілками, аби визначити межі ділянок.
— Начебто приїхали, — сказав старий досить понуро.
— Так чого стоїте? — відгукнулась стара заклопотано, але зовсім не так пригнічено. — Я готуватиму сніданок, а ви порайтесь, порайтесь! Зима прийде — спитає!
Чоловіки потроху почали вивантажувати речі на землю. А Вольдемар зістрибнув і побіг кудись з галасливим радісним вереском. Ґава, звісно, за ним.
— Ну й непосидючий у мене онук! — без злості пробуркотіла старенька. — І коли він подорослішає? От онука зовсім інша: де посадиш, там і забереш.
4
Катерина II Олексіївна Велика (уроджена Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербстська, німецька принцеса) — імператриця всеросійська з 1762 по 1796 роки.
5
…Одразу після вступу на престол… — Катерина II прийшла до влади 28 червня 1762 року в ході палацового перевороту, поваливши з престолу її непопулярного чоловіка Петра III.
6
Павло І — російський імператор з 1796 по 1801 рік. Син Петра ІІІ і Катерини ІІ. Після смерті першої дружини Гессен-Дармштадською принцеси Вільгельміни був одружений з принцесою Софією Доротеєю Вюртенберзькою (у православ'ї — Марія Федорівна).
7
Олександр І Павлович — Російський імператор з 1801 року. Старший син імператора Павла I та Марії Федорівни, онук Катерини ІІ.