Чому дзвенять цикади

Мала сиділа на ковдрочці, чимось бавилась, доки дорослі жінки вивантажували харчі, грюкали казанками, налаштовували сяку-таку їжу.

Раптом молодичка завмерла, наче дослухаючись.

— А де це той гультяй подівся? Ви, мамо, не бачили?

— Ні. Давненько не бачила. Та де йому тут подітися?

— Та щось мені на серці холоне. Гляньте за малою, а я піду його пошукаю.

Молодичка пішла, стурбовано вигукуючи:

— Синку, де ти! Агов!

Жінка вигукувала й вигукувала, але відповіді не отримала.

Десь нестямно крукала ґава. Не знаючи, куди його йти, молодичка пішла на звук того каркання.

Це була їхня ґава. Вона сиділа на кущику біля краю глибокого рівчака, що заріс кропивою і реп’яхами, і не припиняла лементувати. Молодичка спустилася донизу. Ранячи руки, розсунула колючи стебла, і… ледь не втратила свідомість. На дні рівчака лежав її син, непритомний. З лоба стікала цівка крові. Жінка торкнулася грудей — серце билося.

— Хто не будь, допоможіть! — закричала вона.

Прибігла переполохана стара. Удвох вони обережно витягнули хлопця на поверхню, підмостили під голову свитку. Одну руку хлопець чомусь міцно затис у кулак. Жінки намагались розігнути пальці, та дарма.

Молодичка побігла до підводи по воду. Як бризки хлюпнули на обличчя, той чхнув і отямився.

— Хвала Господу! Живий! — палко промовила його мати.

— А що це зі мною? — здивовано спитав Вольдемар.

— Ти впав в яму і забився. Там так глибоко! Диво, що ти взагалі собі шию не зламав!

Не сказати, що ця новино надто вразила хлопця. Він зручно сів. І тільки зараз помітив, що рука в нього міцно затиснута. Розтулив. А на долоні — бурштин з цикадою.

— Мамо, дивись! Це бурштин мене зберіг! Все, як ти казала! — сказав хлопець із захопленням.

— Добре, добре! Тільки другим разом дивись під ноги. Гаразд?

— А я тепер з бурштином не розлучатимусь! Тож нічого і не трапиться!

— Лозиною почастувати — то більша користь була б! — це пробурмотіла старенька. Але так тихо, що її ніхто й не почув.

Під обидві руки провели хлопця до підводи. Тільки тепер жінки згадали й про дівчинку. Та нікуди не ділася. Як її залишили на ряднині коло возу, там і знайшли. Вона навіть задрімала.

— Ото біда! Земля ж ще вогка, а воно, сердешне, заспалося. Втомилося дорогою! — з турботою сказала молодичка, обережно підняла дитину і поклала на воза.

Та навіть не прокинулася.

Хоча ціле літо родина працювала весь світлий день, до холодів вони не встигли облаштуватися. Робити аби як німці не вміють. Будували ґрунтовно, починаючи з підвалу. А як додати, що й з будівельними матеріалами були неабиякі проблеми, то стане зрозумілим, чому першу зиму вони мали жити в тісній глиняній хижці, критій очеретом. Вона кепсько захищала мешканців. Від хижих звірів, бо навкруги були лише пустельні степи з голодними вовками; від найнебезпечніших хижаків — людей, бо степ аж кишів зграями кровожерливих розбійників; від холоду, бо зсередини хижки було завжди вогко.

Воно то, звісно, південь. Але зими бувають не на жарт люті. Ще й вітри. Вітри, що з тимчасової оселі видували рештки благенького тепла.

Лісу поблизу не було. За паливо для груби використовували суміш гною з соломою. Та ще й одяг, звичайний теплий одяг взяти було ніде. То вже на наступний рік колоністи призвичаїлися самі й ткати, й шкурки вичиняти, й одяг майструвати. А першої зими вони юрмилися біля груби, закутавшись аби в що.

Першою жертвою холодів стала дівчинка. Вона підхопила запалення легенів. Її ще не зміцніле тільце не мало сил опиратися хворобі, а про кваліфіковану медичну допомогу в той час годі було й мріяти.

Мати як могла намагалася викорінити недугу: напувала теплим молоком, гріла. Але підступна хвороба, почавши з невеликого постійного кашлю, поступово вразила не тільки легені, а й шлунок. Дівчинка танула на очах, доки, не маючи сили навіть капризувати, залишила цей світ.

Їй так і не судилося знайти в Росії нову батьківщину. А свою справжню вона й не бачила ніколи.

Всі колоністи прийшли попрощатися з крихіткою. Село ще не мало своєї церкви. Тож під богослужіння сяк-так прилаштували кімнату, де простий стіл правив за вівтар. На ньому в колі свічок стояв вівтарний хрест. Поряд — Євангеліє. Хтось з колоністів замість не існуючого пастора прочитав уривок з Євангелія. Проспівали пісні. Повільно пішли за околицю, до свіжої могили. Останнє похоронне слово, тричі кинуто жменю землі на труну. Потім — засипали решту.

І на кладовищі з’явився перший могильний камінь.

4