Самодержавство похитнулося, але встояло. За революцією пішла реакція. Маніфест 17 жовтня[13] замість зменшити соціальну напругу створив у країні загальну атмосферу безвладдя й безкарності.
По всій країні пройшла хвиля розбійних нападів прихильників самодержавства на революціонерів, а заразом і на «інородців» та «іновірців». Монархісти почали у великих містах імперії влаштовувати погроми.
Німецькі в тому числі.
До переселенців з Карлсруе відгомін революції докотився теж.
Ще до революції відносини між колоністами-власниками і безземельними найманими робітниками були дещо напружені. Колоністи добре платили, але й доброї роботи вимагали. Далеко не всім з батраків подобалася така дисципліна. І, крім того, винними у своєму біднуватому існування вони починали вважати своїх же роботодавців. Отож звичайна заздрість батраків до заможних хазяїв, просотавшись революційними гаслами, перетворювалася на класову ненависть. І засоби боротьби батраків були далеко не завжди мирні. Починали заколотники з припинення роботи доки власник не виконає їхні вимоги. А закінчити могли просто собі грабунком і знищенням маєтку.
Земельні ділянки Ульманів переділили на користь малоземельних селян. Але як згадати, що в інших селах деякі садиби геть попалили, то вони ще легко відбулися. Позітхали, посумували. А далі налаштували нову огорожу — і продовжували працювати.
Ніякі революції не можуть змінити основ світобудови. Зерно дає життя дорослій рослині, жінки народжують дітей, ніч змінює день, а за зимою приходить весна.
Тож в Карлсруе знову прийшла весна. І як і сто, і двісті років тому на ділянці біля будинку поралися батько з сином — нащадки тих, давнішніх переселенців.
Вони саме саджали грушу: батько рив яму, а син наготував саджанець.
Вражає те, що вже того часу сади закладали з відомих культурних саджанців. Тож чи то влада, чи то громадські організації тими сортами фруктових дерев якось опікувалися. І родять вони подекуди й досі!
Батько приязно сказав до сина:
— Ото тобі легко запам’ятати: грушу посадовили як у тебе народився первісток, Вольдемар. А перший хлопець — це добрий знак.
Батько добряче наліг на лопату, аж залізне полотно тріснуло.
Син мимоволі зойкнув:
— Ой! Ото невдача! Піду за іншою. А цю що, на сміття?
— Не обов’язково, — відказав батько, — вкинемо в яму під саджанець. Потроху проржавіє — буде на добриво. Груша ж і до ста років живе!
— Сто років! А революції не зметуть її значно раніше?
— Це ти про те, що у нас шматок землі відтяли? — зрозумів натяк батько. — Та вже наче перехворіли з тими своїми революціями. Землі шкода, звісно. Але що його зробиш?
Син проказав:
— Можна розпродати все і поїхати звідсіля. Багатенько з наших вже поїхали в Прибалтику. Подейкують, що Прибалтика об’єднається з Німеччиною. Все ж краще, ніж нас гонитимуть воювати бозна заради чого.
Батьків голос став дещо впертий — відчувалося, що мова про від’їзд заходить не вперше:
— Е, ні! Моя батьківщина — це Карлсруе. І твоя теж. Ген наша отара пасеться. І справу цю ще мій прапрадід започаткував. Куди ж його їхати? То злидарі їдуть, що їм нема чого втрачати. Тримай-но грушу рівніше. Я засиплю.
Не знати майбутнього — то лихо чи дарунок долі? Родині Ульманів залишалося ще кілька років, аби змінити свій талан. Та не судилося.
Згодом вони шкодуватимуть. Але буде запізно. Надто запізно.
Через острах мати на західних кордонах цілі поселення, що можуть бути лояльними до Австрії і Німеччини, уряд спочатку силоміць намагався русифікувати колоністів. І не стало вже Карлсруе, а з’явилося село Петропавлівське. І німецькі школи позакривали, і вивіски на крамницях позаміняли на російські.
І все це при тому, що колоністи досить лояльно ставилися до держави. Згадаймо: спершу вони перетворили порожні степи Миколаївщини на родючі поля. У Першій світовій війні вони безоплатно перевозили вантажі для армії і поранених, збирали харчі і допомагали доглядати за хворими. А згодом вже й воювали разом з російськими військовими.
Все намарно.
Тільки-но почалася Перша світова, то угоди на оренду землі колоністів було скасовано, прикордонні землі взагалі вирішено було зачистити від етнічних німців, а майно продати за безцінь.
А щоб колоністів не муляла думка, як же їм тепер жити — їх відправляли вглиб імперії, подалі від осель. Тож депортацію народів винайшов не Сталін. Він тільки її вдосконалив.
От таку вказівку від губернатора щодо термінового переселення отримали кілька родин з Карлсруе. Перепрошую, з Петропавлівського.
13
Найвищий Маніфест про удосконалення державного порядку (Жовтневий маніфест) — законодавчий акт Верховної Влади Російської імперії, оприлюднений 17 (30) жовтня 1905. Був розроблений Сергієм Вітте за дорученням Імператора Миколи II у зв'язку з безперервною «смутою».