– Завтра? Ох, а я збирався покликати тебе на пікнік.
– Я б залюбки. Та про все вже домовлено. Розумієш, у батька знову подагра.
– І тобі треба лишитися, щоб доглянути за ним, – припустив Боббі.
– Він ненавидить, коли за ним доглядають. Його це страшенно дратує. Батько любить, коли з ним лишається другий лакей. Той ставиться до нього співчутливо й терпить, коли він жбурляє в нього речі й обзиває проклятим дурнем.
Боббі опустив драйвер[9] на м’яча, і той, пролетівши низько над землею, втрапив у бункер.
– От невдача, – сказала Френкі, провела довгий прямий удар, і її м’ячик пролетів над м’ячиком Боббі. – До речі, – зазначила вона, – ми могли б якось провести разом час у Лондоні. Ти ж там невдовзі житимеш?
– З понеділка. Але… не думаю, що це хороша ідея, щиро кажучи.
– Тобто? Що ти маєш на увазі?
– Ну, більшу частину часу я працюватиму механіком, тож…
– Хай так, – відказала дівчина. – Гадаю, це не завадить тобі так само, як і решті моїх друзів, прийти до мене на коктейльну вечірку й трохи розслабитися.
Боббі лише похитав головою.
– Я можу влаштувати вечірку з пивом і сосисками, якщо тобі це більше до душі, – підбадьорливо мовила Френкі.
– Послухай, Френкі, ну навіщо все це? Ну… тобто я буду чужий серед твоїх друзів. У тебе зовсім інше коло спілкування.
– Запевняю, – сказала вона, – до мене приходять дуже різні люди.
– Не вдавай, наче нічого не розумієш.
– Можеш привести Беджера, якщо хочеш. Будеш не сам.
– Та в тебе якісь упередження щодо нього.
– Ризикну припустити, це через те, що він затинається. Поряд з людьми, які затинаються, я теж починаю затинатися.
– Послухай, Френкі. Нічого з цього не вийде, і ти сама це знаєш. Тут цей номер проходить. Мабуть, тут нема чого робити, і краще вже я, ніж нікого. Я нічого не хочу сказати – ти завжди добре до мене ставишся і все таке, і я вдячний. Але ж… Я знаю, що я ніхто, тобто…
– Коли закінчиш розводитися про свій комплекс меншовартості, – холодно відгукнулася Френкі, – може, спробуєш дістати свого м’ячика з бункера нібликом, а не патером.
– А я що?.. О, чорт! – Він поклав патер до сумки й дістав ніблик. Дівчина зловтішно спостерігала за тим, як Боббі п’ять разів поспіль ударив по м’ячику. Навколо них здійнялися хмари піску.
– Лунка твоя, – сказав молодик, підіймаючи м’ячика.
– Скидається на те. Виходить, матч за мною.
– Іще одну на прощання?
– Ні, не вийде. У мене купа справ.
– Ну звісно. Аякже.
Вони мовчки пішли до гольф-клубу.
– Що ж, – промовила Френкі, простягаючи руку. – Бувай, любий. Приємно було скористатися твоїм товариством, поки я тут нуджуся знічев’я. Ще побачимося, коли в мене не буде цікавіших справ.
– Послухай, Френкі…
– Можливо, ти зволиш прийти на мою костермонгерську вечірку. Для неї потрібні перламутрові ґудзики, упевнена, ти зможеш знайти недорогі у «Вулвортсі».
– Але, Френкі…
Його слова заглушило ричання «Бентлі», який дівчина щойно завела. Вона поїхала, граційно помахавши Боббі на прощання.
– Чорт! – спересердя кинув Боббі.
Френкі, думав молодик, повелася обурливо. Можливо, він висловився не надто тактовно, але, трясця, це була правда.
Мабуть, цього не варто було озвучувати.
Три наступні дні видавалися нескінченно довгими.
У вікарія боліло горло, через що він здебільшого мовчав, а коли й говорив, то пошепки. І терпів присутність четвертого сина так, як і належить справжньому християнину. Раз чи двічі процитував Шекспіра, щось там стосовно того, що «гадючі зуби – це менший страх, як від дітей невдячність»[10].
У суботу Боббі відчув, що не може більше лишатися вдома. Він попросив місіс Робертс, яка «управляла» будинком вікарія разом зі своїм чоловіком, зібрати йому бутербродів і, доповнивши їх пляшкою пива, купленого в Марчболті, вирушив сам-один на пікнік.
Останні кілька днів йому нестерпно бракувало Френкі. Старші люди такі нудні… Постійно заводять ту саму стару катеринку.
Молодик розлігся на лавці в заростях папороті й серйозно замислився над тим, як краще зробити: спершу перекусити, а потім поспати, чи спершу поспати, а потім з’їсти бутерброди.
Поки Боббі розмірковував, дилема відпала, бо він, сам того не помітивши, заснув.
Коли прокинувся, було вже пів на четверту! Він широко всміхнувся, уявивши, як розлютиться батько, дізнавшись, як син провів день. Прогулянка околицями – кілометрів десь із двадцять – от як мусить проводити час молодий чоловік. Така прогулянка неминуче вела до висновку: «Думаю, тепер я заслужив свій обід».