– Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.
– Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?
– Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.
Френкі задумливо кивнула.
– Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.
– А що ти припустила?
– Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.
– Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.
– Байдуже.
– Але чому ти…
– Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.
– А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?
– Нісенітниця. Ніхто не лишає гроші незнайомій людині. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такі важкі часи, що навіть у священників не буває по четверо синів. Ні, тут усе ясно. Ніхто не виграв би від твоєї смерті, тож це можна відкинути. Отже, тільки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював?
– Не пригадую такого, – з гідністю відказав молодик.
– Я так і думала. Дехто зваблює стільки дівчат, що й порахувати не може. Але дозволю собі сказати, що ти взагалі ніколи нікого не зваблював.
– Френкі, ти змушуєш мене червоніти. І чому саме доньку аптекаря?
– Вільний доступ до морфію. Його не так уже й просто дістати.
– Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював.
– І явних ворогів у тебе немає?
Боббі похитав головою.
– Ну, я ж казала, – з тріумфом підсумувала дівчина. – Це, певно, робота того, хто зіштовхнув Прітчарда зі скелі. А що думає поліція?
– Вони вважають, що це якийсь божевільний.
– Маячня. Божевільні не розгулюють на волі з необмеженими запасами морфію у пошуках випадкових пляшок від пива, куди його можна додати. Ні. Хтось зіштовхнув Прітчарда зі скелі. За хвилину чи дві з’являєшся ти, і та людина підозрює, що ти все бачив, і вирішує прибрати тебе з дороги.
– Ця версія не тримається купи, Френкі.
– Це ж чому?
– Ну, по-перше, я нікого не бачив.
– Так, але та людина цього не знає.
– І якби я навіть щось бачив, то мусив би повідомити про це на дізнанні.
– Певно, що так, – неохоче погодилася Френкі.
На якусь мить вона замислилася.
– Можливо, та людина подумала, що ти бачив щось таке, чому не надав значення, а насправді то було важливо? Звучить заплутано, але ти мене зрозумів?
Боббі кивнув.
– Здогадуюся, про що ти, та це здається не надто ймовірним.
– Я певна, що ці випадки пов’язані. Ти був на місці події – першим опинився там…
– Томас теж там був, – нагадав молодик, – але ніхто не намагався його отруїти.
– Можливо, поки що, – бадьоро заперечила Френкі. – Можливо, вони намагалися, але їм не вдалося.
– Усе це якось притягнуто за вуха.
– А я думаю, що це логічно. Обидві події вибиваються з усього, що зазвичай стається в нашому болоті, Марчболті. Ні, стривай, була ще й третя!
– Яка?
– Робота, що її тобі запропонували. Це, звісно, не аж така вже подія-подія, але дивна річ, погодься. Я ніколи не чула, щоб зарубіжна контора запрошувала на роботу нічим не видатного колишнього офіцера флоту.
– Нічим не видатного, кажеш?
– Тоді про тебе ще не збиралися писати в «Британському медичному журналі». Але подумай. Ти бачив те, чого не мав бачити, ну або вони (хай хто б то був) так вважають. Добре. Спершу намагаються позбутися тебе, запропонувавши роботу за кордоном. Коли цей план провалюється, вирішують зовсім прибрати тебе з дороги.
– Хіба це не занадто радикально? До того ж ризик?
– О! Але вбивці завжди входять в азарт. Жадоба до вбивств росте разом із кількістю жертв.
– Як у «Третій плямі крові», – зазначив Боббі, пригадавши одну зі своїх улюблених книжок.
– Так. І як у житті. Згадай Сміта з його дружинами, Армстронґа з його жертвами.
– Але, Френкі, ну що такого я міг побачити?
– Тут питання, – визнала вона. – Я згодна, ти не міг бачити власне моменту вбивства, інакше розповів би про це на дізнанні. Це, певно, стосується самої людини. Можливо, у неї була родимка, надміру гнучкі пальці чи ще якась фізична властивість.
– Ти розмірковуєш, як доктор Торндайк[11], розумію. Але я не бачив нічого такого, чого не бачила поліція.
– Дійсно. Ідіотське припущення. Ох, як це складно, правда ж?
– Мені приємні твої припущення, – зауважив Боббі. – Завдяки їм я почуваюся важливим. А проте, гадаю, що це всього лиш припущення.