– О! Це вже зовсім інша річ.
– Отже, було дуже важливо, щоб особу покійного не встановили… Тому Кеймани й розіграли свою виставу. А втім, це був великий ризик.
– Ну, тут ти забуваєш, що його тіло ідентифікували з блискавичною швидкістю. Після цього, навіть якби його фото і з’явилося в газетах (а ти знаєш, які нечіткі там зображення), люди могли б лише казати: «Дивно, як же ж цей Прітчард, що впав зі скелі, схожий на містера Ікс».
– Тут є нюанс, – швидко додала Френкі. – Містер Ікс має бути не з тих, кого миттю кинуться шукати. Інакше кажучи, він не міг бути сім’янином, бо його дружина чи родичі одразу побігли б у поліцію і заявили про зникнення.
– Яка ти розумничка, Френкі. Так, він або збирався за кордон, або щойно повернувся (засмагу мав ідеальну – як у мисливця на велику дичину – був схожий на нього), а ще не міг мати родичів, які все знали б про його пересування.
– Ми просто прекрасно розслідуємо цей злочин, – схвально сказала дівчина. – Якщо, звісно, нічого не наплутали.
– Дуже ймовірно, – відповів Боббі. – Але, як мені здається, усе, що ми тут наговорили, звучить раціонально, якщо не враховувати дикої неймовірності всієї цієї ситуації.
Френкі безтурботним жестом відмахнулася від «дикої неймовірності».
– Питання в тому, як діяти далі, – сказала вона. – Я думаю, що в нас є три варіанти.
– Продовжуй, Шерлоку.
– Перший варіант – це ти. Вони намагалися вбити тебе. Ймовірно, спробують знову. Тепер ми зможемо щось розвідати про них. Ну, тобто ти будеш приманкою.
– Ні, дякую, Френкі, – з притиском відказав Боббі. – Цього разу мені пощастило, але не факт, що пощастить, якщо вони нападуть на мене з важким тупим предметом. Я збираюся бути дуже обережним після того, що сталося. Тож давай викреслимо варіант із приманкою.
– Я боялася, що ти так скажеш, – зітхнула Френкі. – Молоді чоловіки в наші дні такі розманіжені. Батько так каже. Їм більше не подобається завдавати собі незручностей чи ризикувати життям. Як шкода.
– Ага, дуже шкода, – мовив Боббі твердо. – Другий варіант?
– Відштовхнутися від фрази «Чому не Еванс?» – відповіла Френкі. – Очевидно, загиблий приїхав сюди навідати Еванса, хай хто то був. Якщо нам вдасться знайти Еванса…
– Як гадаєш, скільки Евансів живе в Марчболті?
– Думаю, приблизно сімсот, – припустила дівчина.
– Не менше! Можна спробувати, але щось я не певен.
– Ми могли б зробити список Евансів і навідатися до ймовірних кандидатів.
– І що ми в них запитаємо?
– А це вже складніше, – відказала Френкі.
– Потрібно більше інформації, – зазначив Боббі. – Тоді цей план може стати в пригоді. А який був третій варіант?
– Бассінґтон-ффренч. Ця зачіпка мусить дати нам якусь інформацію. Це нерозповсюджене прізвище. Я запитаю батька. Він знає всі ці аристократичні прізвища та їхні родинні відгалуження.
– Ага, – погодився Боббі. – Тут ми можемо кудись просунутися.
– Ми ж у всякому разі збираємося щось робити?
– Авжеж. Ти ж не думаєш, що я дозволю безкарно труїти себе морфієм?
– Оце я розумію, – відповіла дівчина.
– І до того ж я мушу помститися за принизливе промивання шлунка.
– Годі вже, – сказала Френкі. – Зараз ти знову почнеш вдаватися в гидкі й непристойні деталі, якщо я тебе не спиню.
– Немає в тобі жіночого милосердя, – дорікнув їй молодик.
Розділ дев’ятий. Щодо Бассінґтона-ффренча
Френкі, не гаючи часу, взялася до роботи. Того ж вечора напосілася на батька.
– Батьку, – почала вона, – ти знаєш Бассінґтонів-ффренчів?
Лорд Марчінґтон, який читав політичну статтю, не одразу збагнув, про що йдеться.
– Вони тут ні до чого, це все американці, – серйозно сказав він. – Уся ця клоунада, конференції – марне витрачання часу та грошей…
Френкі кілька разів уточнювала запитання, неначе локомотив, штовхаючи свідомість лорда Марчінґтона до потрібної зупинки.
– Бассінґтони-ффренчі, – повторила вона.
– І що тобі до них? – спитав лорд Марчінґтон.
Френкі не знала, що відповісти. Натомість вона добре знала, що батькові подобається сперечатися, тож сказала:
– Це ж йоркширська родина?
– Маячня! Гемпширська. Ще є, звісно, шропширська гілка, а також ірландська. Звідки твої друзі?
– Точно не знаю, – відказала дівчина, погодившись із припущенням про нових знайомих.
– Не знаєш? Це ж як? Треба знати!
– Люди не поспішають розпитувати в наші дні, – пояснила Френкі.
– Не поспішають, – оце й усе, що вони роблять. У наші дні ми розпитували. Тоді одразу було зрозуміло, хто й звідки. Каже хтось, що він із гемпширської гілки – чудово, твоя бабуся вийшла заміж за мого троюрідного брата. Ставало ясно, як ми пов’язані.