– Мабуть, це було мило, – відповіла на батькові слова Френкі. – Але тепер не до генеалогічних та географічних досліджень.
– Та вам тепер ні до чого немає діла, окрім як до отруйних коктейлів.
Лорд Марчінґтон раптом застогнав від болю – він ворухнув подагричною ногою, якій не йшло на користь необмежене споживання портвейну з родинних підвалів.
– А вони багаті? – запитала його донька.
– Бассінґтони-ффренчі? Важко сказати. Шропширських життя потріпало – податки на спадок, інші клопоти. Хтось із гемпширських одружився з багатою спадкоємицею. Американкою.
– Хтось із Бассінґтонів-ффренчів був тут позавчора, – сказала Френкі. – Підшукував собі будинок, здається.
– Як дивно. Навіщо комусь купувати тут будинок?
«От у чому питання», – подумала Френкі.
Наступного дня вона пішла в контору рієлторів, шановних Вілера та Овена.
Містер Овен власною персоною кинувся їй назустріч. Френкі люб’язно всміхнулася йому й сіла на стілець.
– Чим же ми заслужили ласку допомогти вам, леді Френсіс? Невже ви збираєтеся продати Палац? Ха-ха-ха! – Містер Овен посміявся з власного жарту.
– Якби ж то ми могли, – мовила вона. – Ні, правду кажучи, у мене виникла підозра, що один мій друг був тут позавчора. Містер Бассінґтон-ффренч. Він підшукував будинок.
– А! Так, дійсно. Я добре запам’ятав прізвище. Дві літери «ф».
– Точно, – підтвердила дівчина.
– Він розпитував, що тут продається з невеликих будинків. Мусив повернутися додому наступного дня, тож мало подивився, але я так розумію, що він нікуди не поспішає. Після його від’їзду на продаж виставили ще один чи два будинки, які могли б йому підійти. Я надіслав йому деталі, але відповіді не отримав.
– Ви писали на його лондонську чи заміську адресу? – уточнила Френкі.
– Зараз гляну. – Він викликав молодшого секретаря. – Френку, потрібна адреса Бассінґтона-ффренча.
– Роджер Бассінґтон-ффренч, есквайр, «Мерровей-корт», Стеверлі, Гемпшир, – жваво повідомив молодший секретар.
– А! – вигукнула дівчина. – Тоді це не той Бассінґтон-ффренч. Мабуть, його двоюрідний брат. А я собі думаю, як дивно, що він зі мною не побачився.
– Дійсно, дійсно, – серйозно відказав містер Овен.
– Скажіть, а він заходив, певно, у середу?
– Так. Перед закриттям. Ми зачиняємося о пів на сьому. Я запам’ятав тому, що в цей день стався той нещасний випадок. Коли чоловік зі скелі впав. Містер Бассінґтон-ффренч, власне, лишався біля загиблого до прибуття поліції. Коли він зайшов до нас, вигляд у нього був пригнічений. Страшна трагедія. Це ще раз доводить, що саме час полагодити ту ділянку дороги. Мушу зізнатися, міську раду критикують, не стримуючись, леді Френсіс. Диво ще, що там більше людей не загинуло.
– І справді, диво.
З контори дівчина вийшла в глибокій задумі. Як і передбачав Боббі, Бассінґтон-ффренч лишався поза підозрами. То був один з гемпширських Бассінґтонів-ффренчів, він дав свою справжню адресу й розповів про свою роль у сумній пригоді агентові з нерухомості. Можливо, Бассінґтон-ффренч і справді такий безневинний, як здається?
На мить Френкі сприйняла цю думку всерйоз. Потім відкинула її.
«Ні, – сказала дівчина сама собі. – Людина, яка хоче придбати будиночок, або прибуде на місце вранці, або лишиться на ночівлю. Ніхто не приходить до рієлторів перед самим закриттям лише для того, щоб на ранок повернутися в Лондон. Нащо тоді взагалі їхати? Чому не написати?»
Ні, Бассінґтон-ффренч причетний до цього злочину. Вона певна.
Наступний візит був у поліційний відділок. Там працював її давній друг, інспектор Вільямс, якому вдалося вистежити покоївку з фальшивими рекомендаціями, що зникла, прихопивши прикраси Френкі.
– Доброго дня, інспекторе.
– Доброго дня, ваша світлосте. Сподіваюся, усе добре.
– Поки що так. Але я планую пограбувати банк, бо мені бракує грошей.
Інспектор зайшовся гучним реготом з цього жарту.
– Власне, я зайшла лише задля того, щоб удовольнити свою цікавість.
– Справді, леді Френсіс?
– Скажіть мені, інспекторе, чоловік, який зірвався зі скелі… Прітчард… Чи як там його…
– Так, Прітчард.
– При ньому ж знайшли одну фотографію? Бо подейкують, що їх було три!
– Ні, одна, – відказав інспектор. – Фотографія його сестри. Вона приїхала й упізнала брата.
– Що за абсурд, три фотографії!