– О! Це легко пояснити, ваша світлосте. Газетярі перебільшують усе без міри й частіше перекручують факти, ніж достовірно їх викладають.
– Знаю, – мовила Френкі. – Я чула такі нісенітниці! – На мить вона віддалася уяві. – Чула, що у нього в кишенях були документи, які доводили, що він агент Кремля, а ще чула, що в нього були повні кишені опіуму, а ще, що в нього були повні кишені фальшивих банкнот!
Інспектор від душі розсміявся.
– Оце так історії!
– Але ж у нього в кишенях не було нічого незвичайного?
– Ні, і взагалі в них було мало речей. Носовичок без ініціалів. Дрібні монети, пачка цигарок, два казначейські білети – самі собою, не в гаманці. Ані тобі листів – нічого. Ми й не знали б, хто це, якби не фото. Можна сказати, провидіння.
– Це ж треба.
З огляду на все, що Френкі знала, слово «провидіння» здавалося їй украй недоречним. Вона змінила тему.
– Я вчора навідувала містера Джонса, сина вікарія. Того, що отруїли. Який дивний випадок.
– А! – погодився інспектор. – Так, можна сказати, дивний. Ніколи про таке не чув. Приємний молодик, без жодного ворога на світі… Ну так принаймні здається. Знаєте, леді Френсіс, у нас тут, звісно, дивні суб’єкти водяться. Та, правду кажучи, я ніколи не чув, щоб маніяк-убивця діяв отак.
– У вас є здогадки щодо того, хто це зробив?
Дівчина широко розплющила очі, вдаючи наївну цікавість.
– Так цікаво про всіляке таке поговорити! – додала вона.
Інспектора просто переповнювала гордість. Йому подобалося говорити з донькою графа. Тим паче з такою дружньою, без краплі зверхності.
– Поблизу місця подій бачили машину, – сказав інспектор. – Темно-синій седан «Тальбот». Один чоловік повідомив, що помітив на Локс-корнер темно-синій «Тальбот» із номером GG 8282. Машина прямувала в бік церкви Сент-Ботольф.
– І що думаєте?
– GG 8282 – номер єпископа Сент-Ботольфа.
На мить Френкі уявила єпископа-вбивцю, який приносив у жертву синів інших священників, але, зітхнувши, відмовилася від цього образу.
– Ви ж не підозрюєте священника? – спитала вона.
– Ми з’ясували, що машина єпископа того вечора з гаража не виїздила.
– Тож номери були підробні?
– Так. І ми плануємо з цим розібратися.
Висловивши глибоке захоплення почутим, Френкі пішла.
Вона подумала: «В Англії, певно, чималенько темно-синіх “Тальботів”», але залишила це знеохочувальне спостереження при собі.
Повернувшись додому, дівчина взяла марчболтський довідник зі столу в бібліотеці й забрала до себе в кімнату, де кілька годин із ним працювала.
Результати виявилися невтішними.
У Марчболті було чотириста вісімдесят два Еванси.
– Дідько! – вилаялася Френкі й заходилася планувати подальші дії.
Розділ десятий. Підготовка до аварії
За тиждень Боббі приєднався до Беджера в Лондоні. Він отримав кілька загадкових повідомлень від Френкі, більшість з яких вона написала таким нерозбірливим почерком, що молодикові доводилося радше вгадувати їхній зміст. Однак суть повідомлень зводилася до того, що у Френкі був план, а він (Боббі) може не робити нічого, поки не отримає від неї відповідних вказівок. Це було дуже доречно, бо йому й так бракувало вільного часу на додаткові справи, адже бідака Беджер уже встиг уплутати і себе, і свій гараж у всі можливі неприємності, і Боббі був зайнятий розплутуванням незбагненного хаосу, який створив його друг.
Водночас молодик став дуже пильним. Вісім гранів морфію зробили його надзвичайно підозріливим до їжі та напоїв і спонукали привезти з собою у Лондон табельний револьвер, від якого Боббі ставало ніяково.
Усе це разом уже починало нагадувати грандіозний кошмар, як раптом «Бентлі» Френкі з ревом промчав уздовж м’юзгаузів[15] і пригальмував біля гаража. Боббі, у заплямованому мастилом комбінезоні, вийшов йому назустріч. За кермом сиділа Френкі, а поряд – дещо похмурий молодий чоловік.
– Привіт, Боббі! – гукнула Френкі. – Це – Джордж Арбетнот. Він лікар, а лікар нам знадобиться.
Боббі трохи насупився, вітаючись із Джорджем Арбетнотом.
– Ти впевнена, що нам знадобиться лікар? – запитав він. – Тобі не здається, що це якось песимістично?
– Не в тому сенсі знадобиться, – відказала дівчина. – Він потрібен для мого плану. Слухай, ми можемо десь нормально поговорити?
Боббі роззирнувся.
– Ну, мабуть, у моїй спальні, – непевно відповів він.
– Чудово, – сказала Френкі.
Вона вийшла з машини, і разом із Джорджем вони піднялися зовнішніми сходами в мікроскопічну спальню.
15
М’юзгаузи – двоповерхові житлові будинки, переобладнані з конюшень. На першому поверсі зазвичай розміщено гараж, на другому – житлове приміщення.