– Не знаю, – мовив Боббі, задумливо озираючись, – де б вам тут сісти.
Місця не було. Єдиний стілець займали речі господаря кімнати – очевидно, то був увесь його гардероб.
– Можна й на ліжко, – кинула Френкі.
Вона плюхнулася на нього. Джордж Арбетнот зробив те саме, і ліжко незадоволено заскрипіло.
– Я все продумала, – сказала дівчина. – Для початку нам потрібна машина. Одна з твоїх згодиться.
– Тобто ти хочеш придбати котрусь із цих машин?
– Так.
– Це дуже мило з твого боку, Френкі, – тепло промовив Боббі. – Але це зайве. У мене принцип: нічого не втелющувати друзям.
– Ти все неправильно зрозумів, – сказала Френкі. – Усе зовсім не так. Я збагнула, про що ти – це як купувати жахливий одяг чи капелюшки в чийогось друга, який щойно відкрив бізнес. Дурість, але необхідна. Тут усе не так. Мені справді потрібна машина.
– А як же «Бентлі»?
– «Бентлі» не годиться.
– Ти божевільна, – підсумував Боббі.
– Ні, не божевільна. «Бентлі» не годиться для того, що я замислила.
– І що ж ти замислила?
– Розбити машину.
Молодик застогнав, затуливши обличчя долонею.
– Щось мені недобре.
І тут уперше за весь час заговорив Джордж Арбетнот. У нього був глибокий меланхолійний голос.
– Френкі хоче сказати, – пояснив він, – що потрапить в аварію.
– Звідки вона знає? – запитав Боббі збуджено.
Дівчина з досадою зітхнула.
– Так чи так, ми зайшли не з того краю, – сказала вона. – А тепер мовчи і слухай, Боббі, і спробуй збагнути, що я тобі кажу. Ти не великий інтелектуал, але якщо зосередишся, то зрозумієш.
Френкі замовкла, а тоді продовжила:
– Я напала на слід Бассінґтона-ффренча.
– Так, так.
– Бассінґтон-ффренч, наш конкретний Бассінґтон-ффренч, живе в маєтку «Мерровей-корт» у селищі Стеверлі, в Гемпширі. «Мерровей-корт» належить братові нашого Бассінґтона-ффренча, а наш Бассінґтон-ффренч живе там у нього з дружиною.
– З чиєю дружиною?
– З братовою, ясна річ. Але це не важливо. Важливо, як ти чи я, чи ми удвох проникнемо до садиби. Я була там і все розвідала. Стеверлі – звичайне село. Сторонні, які приїжджають до нього, одразу опиняються в центрі уваги. Туди просто ніхто не приїздить. Тож я розробила план. Ось що ми зробимо: леді Френсіс Дервент необережно вестиме свою машину й вріжеться у мур біля брами «Мерровей-корту». Машина – в друзки, леді Френсіс більш-менш ціла, її несуть у будинок – у неї струс мозку й шок, тож постраждалу слід укласти в ліжко й не чіпати.
– Хто сказав?
– Джордж. Тут якраз його вихід. Ми не можемо ризикувати: раптом якийсь незнайомий лікар скаже, що зі мною все гаразд, або ж якась надокучлива особа відвезе мене, непритомну, до лікарні. Ні, ось що відбувається далі: повз мене проїздить Джордж – теж на машині (тож краще продай нам дві), бачить аварію, вистрибує зі свого авта, береться до справи: «Я лікар. Усім розійтися. (Якщо там буде кому розходитися.) Треба занести її до будинку. Що тут у нас? “Мерровей-корт”? Годиться. Постраждалу треба як слід оглянути». Мене несуть у кімнату для гостей, і, незалежно від того, співчувають Бассінґтони-ффренчі або ж опираються, Джордж наполягає на своєму. Він оглядає мене й виносить вердикт. На щастя, усе не так серйозно, як здавалося. Кістки цілі, але ймовірний струс. Треба два-три дні відлежатися. Потім можна повертатися в Лондон. І тоді Джордж їде, а я маю там втертися в довіру й усе розвідати.
– А коли мій вихід?
– Його немає.
– Але послухай…
– Любий, не забувай, що Бассінґтон-ффренч тебе знає. А мене він ніколи не бачив. І я у виграшній позиції, бо маю титул. Бачиш, як це корисно! Я не просто якась там панянка, яка намагається пробратися в будинок із неясною метою. Я донька графа, а отже, заслуговую на повагу. А Джордж – лікар, тож він поза підозрою.
– О, здається, ти все продумала, – сумно промовив Боббі.
– Я надзвичайно добре все продумала, – гордо заявила Френкі.
– А мені взагалі нічого не треба робити? – запитав він.
Молодик почувався так, ніби його обманули, точніше, мов пес, якого поманили кісткою, а потім не дали. Це ж на нього напали, а тепер він чомусь вилучений із плану.
– Звісно, треба, любий. Відрости собі вуса.
– Що? Відростити вуса, серйозно?
– Так. Скільки на це піде часу?
– Думаю, два-три тижні.
– Господи! Не уявляла, що це так довго. А прискорити ніяк не можна?
– Ні. Слухай, а може, мені взяти накладні вуса?
– Вони завжди мають такий неприродний вигляд, зсуваються або тхнуть театральним клеєм. Хоча зачекай… здається, є такі вуса, які наклеюються по волосині, так би мовити – з ними ти станеш невпізнаваним. Гадаю, експерт театрального гриму зможе тобі допомогти.