Може, отой хтось – і є Роджер Бассінґтон-ффренч? Це здавалося малоймовірним. А от Кеймани тепер дедалі більше нагадували наркобанду, як її уявляла собі Френкі.
Але ж є ще й фотографія. Якби ж то знайшлося якесь пояснення…
Того дня на вечерю запросили доктора Ніколсона з дружиною. Френкі саме завершувала свій туалет, коли почула, що до дверей будинку підкотила їхня машина. Її вікно виходило на під’їзну доріжку, і вона визирнула на вулицю.
Цієї миті високий чоловік якраз виходив з водійських дверцят темно-синього «Тальбота».
Дівчина задумливо відійшла від вікна.
Карстерс був канадцем. І доктор Ніколсон теж канадець. І він водить темно-синій «Тальбот».
Абсурдна зачіпка, та хіба вона не наводить на певні підозри?
Доктор Ніколсон був кремезним чоловіком, чиї манери виказували його велику силу. Говорив повільно й загалом дуже мало, але якимось чином йому вдавалося надавати ваги кожному слову. Він носив окуляри з товстими лінзами, за якими блищали блідо-блакитні очі.
Його дружина була тендітним створінням, років, може, двадцяти семи, надзвичайно вродливим. Френкі здалося, що вона дуже нервується і забагато говорить, ніби намагається щось приховати.
– Чув, що ви потрапили в аварію, леді Френсіс, – промовив доктор Ніколсон, сідаючи біля дівчини за вечерею.
Френкі розповіла про свою пригоду, сама не розуміючи, чому так нервується. Лікар говорив просто й зацікавлено. Чому ж вона почувається так, ніби відповідає в суді на звинувачення, якого ніхто ще не висунув. І які взагалі в лікаря можуть бути причини піддавати сумнівам її аварію?
– Оце нещастя, – підсумував він, коли вона закінчила, розповівши все, можливо, навіть занадто детально. – Але ви, здається, швидко одужуєте.
– Ми вважаємо, що вона ще не у формі. Нам не хочеться її відпускати.
Лікар перевів погляд на Сильвію. На його губах з’явився натяк на посмішку, та за мить розтанув.
– Я не відпускав би її якомога довше, – серйозно промовив він.
Френкі сиділа між господарем будинку й доктором Ніколсоном. Генрі Бассінґтон-ффренч сьогодні був у похмурому настрої. Руки йому тремтіли, він майже нічого не їв і не брав участі в розмові.
Місіс Ніколсон, сидячи навпроти, здається, добряче з ним намучилася і з помітним полегшенням обернулася до його брата. З Роджером вона розмовляла ні про що, але, як помітила Френкі, ніколи надовго не зводила очей зі свого чоловіка.
Доктор Ніколсон розмірковував на тему життя в селі.
– Леді Френсіс, ви знаєте, що таке культура?
– Ви про читання книжок? – спантеличено уточнила дівчина.
– Ні, ні. Я про бактерії. Вони розвиваються, знаєте, у спеціальній сироватці. І село, леді Френсіс, трохи нагадує мені цю сироватку. Час, простір, привілля створюють сприятливі умови для розвитку.
– Ви про шкідливі бактерії?
– А це, леді Френсіс, уже залежить від культури.
«Яка ідіотська розмова, – подумала Френкі. – І чому мені моторошно від неї?!» Тим часом уголос вона сказала:
– Думаю, в мені тут розвиваються страшні вади.
Лікар глянув на неї і спокійно промовив:
– О ні, я так не вважаю, леді Френсіс. Гадаю, ви завжди будете на боці закону.
Їй здалося чи він дійсно зробив наголос на слові «закон»?
Раптом місіс Ніколсон озвалася через стіл:
– Мій чоловік пишається тим, як добре розбирається в людях.
Доктор Ніколсон легенько кивнув головою.
– Дійсно, Мойро. Мене цікавлять дрібниці. – Він знов обернувся до Френкі. – Знаєте, я дещо чув про вашу аварію. Одна деталь у ній мене страшенно зацікавила.
– І яка ж? – запитала дівчина, і серце її забилося частіше.
– Лікар, який проїжджав тут. Той, що привіз вас сюди.
– Так.
– Він, певно, цікавий персонаж: розвернув машину, перш ніж урятувати вас.
– Не розумію.
– Звісно, не розумієте. Ви ж були непритомні. Але Рівз, хлопець-кур’єр, їхав зі Стеверлі на велосипеді, і його не проминула жодна машина. Проте, коли він завернув за ріг і побачив аварію, машина молодого лікаря стояла в напрямку Лондона. Тепер розумієте? Лікар не виїжджав зі Стеверлі, тож він, виходить, їхав у іншому напрямку, схилом униз. Але в такому разі його машина була б звернена в бік Стеверлі. Та вона вказувала на Лондон. Отже, він розвернувся.
– Або ж виїхав зі Стеверлі раніше, – мовила Френкі.
– Тоді його машина вже стояла б там, коли ви з’їжджали зі схилу. Вона там стояла?