На мить він замовк, і машина теж сповільнилася, ніби із солідарності. Потім Боббі знову натиснув на газ і поїхав далі.
– По-перше, припустімо, що ти маєш рацію стосовно Алана Карстерса. Він підходить під наш опис. Психологічний портрет збігається, і мандрівний спосіб життя, і в Англії в нього було мало друзів та знайомих, а якби він зник, його не одразу заходилися б шукати. Добре, поки що все сходиться. Алан Карстерс приїздить до Стеверлі з цими… Як ти сказала?
– Рівінґтонами. Можливо, це наступна зачіпка. Власне, я почала б копати в цьому напрямку.
– Будемо. Отже, Карстерс приїздить до Стеверлі з Рівінґтонами. Що нам дає цей факт?
– Ти маєш на увазі, чи він просив їх відвезти його туди?
– Саме так. Це навмисно чи випадково? Вони запросили його, а тоді він ненароком зустрівся з цією дівчиною, як я? Навряд чи. Думаю, він знав її раніше, інакше в нього не було б її фотографії.
– Альтернативна версія: він полював на Ніколсона та його банду, – задумливо сказала Френкі.
– І використав запрошення Рівінґтонів як пристойний привід підібратися ближче?
– Цілком можливо, – відповіла Френкі. – Він міг натрапити на слід банди.
– Або на слід тієї дівчини.
– Дівчини?
– Може, її викрали? Може, він приїхав до Англії по неї?
– Але якщо він знайшов її в Стеверлі, навіщо йому пхатися у Вельс?
– Очевидно, нам іще багато чого доведеться з’ясувати, – сказав Боббі.
– Еванс, – замислено промовила Френкі. – У нас немає жодних здогадок про Еванса. Мабуть, він пов’язаний з Вельсом.
Вони обоє трохи помовчали. Раптом дівчина збагнула, де перебуває.
– Господи! Це ж Патні-гілл. А ніби лише п’ять хвилин минуло. Куди ми їдемо й що робимо?
– Це ти мені скажи. Я навіть не знаю, нащо ми приїхали в місто.
– Поїздка в місто – лише спосіб поговорити з тобою. Не могла ж я прогулюватися по Стеверлі, мило базікаючи з власним шофером. Завеликий ризик. Я скористалася псевдолистом від батька, щоб мати змогу з тобою поговорити, та й ця затія ледве не зірвалася, бо Бассінґтон-ффренч хотів напроситися зі мною.
– Ото була б проблемка.
– Та ні ж бо. Висадили б його десь, а потім поїхали б на Брук-стріт і там поговорили. Думаю, нам краще так і зробити. За твоїм гаражем, імовірно, стежать.
Боббі погодився і розповів про незнайомця, який розвідував про нього в Марчболті.
– Поїдемо до міської резиденції Дервентів, – вирішила Френкі. – Там нікого немає, крім моєї покоївки та кількох сторожів.
Вони вирушили на Брук-стріт. Френкі натиснула на дзвінок, і її впустили, а Боббі залишився на вулиці. За мить дівчина знову відчинила двері й запросила його знаком усередину. Вони піднялися у велику вітальню, затемнили вікна й зняли чохол з однієї канапи.
– Я ще дещо забула тобі розповісти, – мовила Френкі. – Шістнадцятого числа, коли тебе отруїли, Бассінґтон-ффренч був у Стеверлі, але Ніколсона не було. Того дня він буцімто відвідував конференцію в Лондоні. А ще він їздить на темно-синьому «Тальботі».
– І має доступ до морфію, – додав Боббі.
Вони обмінялися багатозначними поглядами.
– Це ще не повноцінні докази, я так розумію, – сказав молодик, – але вже щось та є.
Френкі пішла до журнального столика й повернулася з телефонним довідником.
– Що ти надумала?
– Шукати Рівінґтонів.
Дівчина швидко гортала сторінки.
– «А. Рівінґтон і сини», будівельна контора. Б. А. К. Рівінґтон, зубний лікар. Д. Рівінґтон, Шутерс-гілл, навряд чи. Міс Флоренс Рівінґтон. Полковник Г. Рівінґтон, кавалер ордена «За видатні заслуги» – оце вже тепліше – Тайт-стріт, Челсі.
Вона продовжувала пошуки.
– Ще є М. Р. Рівінґтон, на Онслоу-сквер. Теж можливо. І ще Вільям Рівінґтон у Гемпстеді. Думаю, нам найбільше підходять Онслоу-сквер і Тайт-стріт. З Рівінґтонами, Боббі, слід побачитися негайно.
– Гадаю, ти маєш рацію. Але що ми скажемо? Вигадай, що можна збрехати. Я в таких речах не дуже тямлю.
На якусь мить Френкі замислилася.
– Мабуть, – промовила вона, – тобі треба до них піти. Як гадаєш, ти міг би зіграти молодшого партнера юридичної контори?
– Це дуже вишукана роль, – відповів Боббі. – Я боявся, що ти вигадаєш щось куди гірше. Та в усякому разі хіба таке буває?
– Тобто?
– Хіба юристи навідуються самі? Зазвичай вони пишуть листи з короткими порадами, за які здирають по шість чи вісім пенсів, або ж запрошують на консультацію до своєї контори.
– Але в цієї юридичної контори нестандартний підхід, – заперечила Френкі. – Зачекай хвилинку.