– Три тижні чи місяць тому. Не пригадаю точно.
– І ви якось возили його в Стеверлі?
– Так! Мабуть, тоді ми й стрічалися востаннє. Він зателефонував, щоб запитати, коли можна побачитися, щойно приїхав у Лондон. Губерт був дуже роздратований, бо наступного дня ми збиралися до Шотландії, а потім на обід і вечерю у Стеверлі з якимись жахливими людьми, від яких не вдалося відкараскатися. А Губертові так хотілося поспілкуватися з Карстерсом, тому що він його дуже любить, тож я сказала: «Любий, а давай запросимо його до Бассінґтонів-ффренчів. Вони не будуть проти». Так ми й зробили. І вони, звісно, не заперечували.
Випаливши все це, вона перевела подих.
– А він розповідав, з яких причин приїхав до Англії?
– Ні. А хіба були причини? А, я знаю! Ми думали, що це якось пов’язано з тим мільйонером, його другом, що трагічно загинув. Якийсь лікар сказав, що в нього рак, і Аланів друг убив себе. Дуже дивний учинок з боку лікаря, вам так не здається? Вони ж так часто помиляються. Одного разу наш лікар вирішив, що в моєї донечки кір, а то була звичайна пітниця. Я сказала Губертові, що треба знайти іншого.
Проігнорувавши те, що місіс Рівінґтон ставиться до лікарів, як до книг у бібліотеці, Боббі повернувся до попередньої теми.
– А Карстерс був знайомий із Бассінґтонами-ффренчами?
– О, ні! Та мені здається, що вони йому сподобалися. Хоча дорогою додому він був похмурий і дуже дивний. Мабуть, якісь необережні слова його засмутили. Він канадець, розумієте, а вони часто такі вразливі.
– А ви не знаєте, що саме його засмутило?
– І гадки не маю. Часом люди засмучуються через такі дрібниці, чи не так?
– А він не виходив на прогулянку? – запитав Боббі.
– О, ні! Яке дивне припущення! – Жінка витріщилася на нього.
Молодик спробував знову.
– Там були інші гості? Можливо, сусіди?
– Ні, тільки ми та господарі. Але дивно, що ви про це запитали, бо…
– Бо що? – підхопив Боббі з цікавістю, коли вона замовкла.
– Бо він занадто багато розпитував про подружжя, яке живе там неподалік.
– Не пам’ятаєте їхнього прізвища?
– Ні. Не дуже цікаві люди. Якийсь лікар… чи щось таке.
– Доктор Ніколсон?
– По-моєму, так. Карстерс хотів усе про них знати: коли вони приїхали до Стеверлі… Коротко кажучи, все-все. Це здавалося дуже дивним, бо він із ними не знайомий і зазвичай не дуже цікавиться такими речами. Але, ймовірно, просто підтримував розмову й не знав, що ще сказати. Люди часом так роблять.
Боббі з цим погодився і запитав, як розмова вийшла на Ніколсонів, але цього місіс Рівінґтон не знала. Вона була в саду з Генрі Бассінґтоном-ффренчем і повернулася, коли решта вже обговорювала Ніколсонів.
До цього моменту все йшло гладко, молодик розпитував леді без жодної обережності, але раптом вона поцікавилася:
– То що ви хотіли дізнатися про містера Карстерса?
– Мені дуже потрібна його адреса, – пояснив Боббі. – Як я вже сказав, ми діємо в його інтересах і щойно отримали досить важливу телеграму з Нью-Йорка. Там, знаєте, доволі серйозні коливання курсу долара…
Місіс Рівінґтон кивнула з розпачливим розумінням.
– Отож, – квапливо продовжив молодик, – ми хотіли якомога швидше з ним зв’язатися, з’ясувати, що робити, але містер Карстерс не залишив адреси. А оскільки він згадував, що ви його друзі, ми подумали, що можемо дізнатися у вас, де його знайти.
– Ох, розумію, – промовила місіс Рівінґтон, цілком задоволена поясненням. – Як шкода. Але він узагалі загадкова людина.
– Це безумовно, – погодився, підводячись, Боббі. – Перепрошую, що забрав стільки часу.
– Усе гаразд, – відповіла місіс Рівінґтон. – До того ж так цікаво було дізнатися, що Доллі Мелтреверс зробила те, що ви сказали.
– Я нічого не сказав, – заперечив Боббі.
– Так, бо ж юристи такі тактовні, – кинула жінка зі смішком.
«Отже, усе гаразд, – думав собі Боббі, йдучи геть вулицею Тайт-стріт. – Здається, я назавжди зіпсував репутацію Доллі, як там її прізвище, але дозволю собі відзначити, вона заслуговує на це, а ця вродлива недалека жіночка ніколи не замислиться про те, чому ж я просто не зателефонував, якщо від неї мені була потрібна тільки адреса Карстерса».
Повернувшись на Брук-стріт, він детально обговорив усе з Френкі.
– Найімовірніше, Карстерс потрапив до Бассінґтонів-ффренчів цілком випадково, – задумливо промовила дівчина.
– Згоден, але коли він був там, то, очевидно, якесь побіжне зауваження привернуло його увагу до Ніколсонів.
– То виходить, що головний лиходій Ніколсон, а не Бассінґтони-ффренчі?