– Хто ви? Ви… ви не водій. Тобто ви могли б ним бути, але насправді – ні.
Боббі зрозумів, що вона мала на увазі, хоч і говорила плутано.
– Люди тепер різним займаються, – відказав він. – Колись я служив у флоті. Власне кажучи, я не водій, але зараз це не має значення. Та в кожному разі запевняю: ви можете мені довіряти, можете розповісти всю правду.
Дівчина ще дужче почервоніла.
– Ви вважаєте, що я божевільна, – пробурмотіла вона. – Ви точно вважаєте, що я божевільна.
– Ні, ні.
– Звісно… Прийшла сюди отак. Але я була налякана. Дуже налякана.
Дівчина замовкла. Очі її розширилися так, ніби вона побачила щось жахливе.
Боббі міцно стиснув її руку.
– Послухайте, – сказав він. – Усе гаразд. Усе буде добре. Ви в безпеці. Я… Я вам друг. З вами не станеться нічого поганого.
Молодик відчув, як вона стискає його руку у відповідь.
– Коли я побачила вас того вечора в місячному сяйві, – тихо й швидко промовила дівчина, – то було неначе сон. Неначе сон про звільнення. Я не знала, хто ви й звідки там узялися, але ваша поява подарувала мені надію, і я пообіцяла собі знайти вас і все розповісти.
– Правильно, – заохочував її Боббі. – Розказуйте. Розкажіть мені все.
Дівчина раптом висмикнула руку.
– Якщо я розкажу вам, ви подумаєте, що я божевільна, що мені в голові затуманилося через те, що живу поряд із такими людьми.
– Ні, не подумаю, обіцяю.
– Подумаєте. Це дійсно схоже на божевілля.
– Я знаю, що це не так. Розкажіть мені, будь ласка.
Незнайомка трохи відсунулася від нього й сиділа дуже прямо, дивлячись просто перед себе.
– Річ ось у чому, – мовила вона. – Я боюся, що мене вб’ють.
Голос її звучав сухо й хрипко. Вона говорила, намагаючись зберегти самовладання, але руки в неї тремтіли.
– Уб’ють?
– Так, дивно звучить. Ніби маячня, хіба ні? Ніби в мене… Як вони це називають?.. Манія переслідування.
– Ні, нічого дивного, – заперечив Боббі. – Ви просто налякані. Розкажіть мені, хто хоче вас убити й чому.
Вона трохи помовчала, заламуючи руки. Тоді тихо відповіла:
– Мій чоловік.
– Ваш чоловік? – У Боббі в голові завирували думки. – А хто ви? – швидко запитав він.
Вона неабияк здивувалася.
– А ви хіба не знаєте?!
– Не маю ані найменшого уявлення.
– Я – Мойра Ніколсон. Мій чоловік – доктор Ніколсон.
– То ви не пацієнтка?
– Пацієнтка? Ні, що ви? – Вона раптом спохмурніла. – Мабуть, я говорю, як пацієнтка.
– Ні, я зовсім не це хотів сказати. – Боббі намагався її заспокоїти. – Чесно, я не про це. Просто я здивувався, що ви заміжня і… і все таке. Продовжуйте, будь ласка. То чому ж ваш чоловік намагається вас убити?
– Це схоже на маячню, але це не маячня! Це не так! Я бачу це в його погляді, коли він дивиться на мене. А ще стаються дивні нещасні випадки.
– Нещасні випадки? – різко перепитав молодик.
– Так. О! Я знаю, що схожа на істеричку… Можна подумати, що я все вигадую…
– Аж ніяк, – сказав Боббі. – Ви все логічно пояснюєте. Продовжуйте. Про нещасні випадки.
– Ну, це просто якась дивина. Він дав задній хід, не помітивши, що там стою я… Та я встигла відскочити. А потім якісь не ті ліки потрапили не в ту пляшку… Звісно, це все дрібниці, що часто трапляються з людьми, але вони не випадкові… Усе це навмисно. Я впевнена. І мене це виснажує: постійно остерігатися, постійно бути насторожі, постійно намагатися врятувати своє життя.
Дівчина судомно ковтнула слину.
– А чому ваш чоловік хоче з вами розправитися? – запитав Боббі.
Він не очікував чіткої відповіді, але отримав.
– Бо хоче одружитися із Сильвією Бассінґтон-ффренч.
– Що? Але ж вона заміжня.
– Знаю. Та він усе влаштує.
– Тобто?
– Ну, я точно не знаю… Але він намагається запроторити містера Бассінґтона-ффренча до своєї лікарні.
– А потім?
– Ну, а потім із ним, імовірно, щось трапиться.
Вона здригнулася.
– Він тримає містера Бассінґтона-ффренча в кулаці. Як це йому вдається, я не знаю.
– Бассінґтон-ффренч вживає морфій.
– Справді? Це, мабуть, Джаспер йому дає.
– Морфій надходить поштою.
– Можливо, він робить це чужими руками. Він дуже хитрий. Містер Бассінґтон-ффренч може не знати, що наркотики постачає Джаспер, але я впевнена, що це він. А потім Джаспер затягне його в «Ґрендж» ніби для того, щоб вилікувати, і коли Генрі опиниться там…
Вона замовкла й здригнулася.
– У «Ґренджі» різне трапляється. Дивні речі. Люди звертаються туди, щоб їм стало краще, але краще не стає, навпаки – гірше.