– Я навіть не певна, що це друга дія. Усі події більше скидаються на третю. Боббі, я переконана: нам іще довго це розмотувати… І слід поквапитися, бо є в мене відчуття, що завіса в цій п’єсі опуститься вже зовсім скоро.
– Ага, а довкола валятимуться трупи, – промовив Боббі. – І вивела нас на цю сцену банальна репліка на три слова, репліка, яка поки що не набула сенсу.
– «Чому не Еванс?» Боббі, ми дізналися вже так багато, поповнили п’єсу новими персонажами, а так і не збагнули, хто ж цей загадковий Еванс. Хіба це не дивно?
– У мене є здогадка. Я відчуваю, що Еванс узагалі ні до чого, що хоч він і став відправною точкою, та сам особливого значення не має. Це як у тому оповіданні Герберта Веллса[17], де принц звів розкішний палац довкола саркофага своєї коханої, а потім, коли палац був готовий, принца дратувала одна-єдина річ. Тож він наказав прибрати її. Тією річчю виявився саркофаг.
– Інколи, – зізналася Френкі, – мені здається, що Еванса взагалі не існує.
На цих словах вона кивнула Боббі й пішла до будинку.
Розділ двадцять перший. Роджер відповідає на запитання
Френкі пощастило натрапити на Роджера неподалік від будинку.
– Вітаю, – озвався він. – Ви швидко повернулися з Лондона.
– Був нелондонський настрій, – відказала дівчина.
– Ви вже заходили до будинку? – запитав він. Обличчя в нього було серйозне. – Я дізнався, що Ніколсон розповів Сильвії правду про бідолашного Генрі. Сердешна, вона так тяжко це сприйняла. Здається, вона абсолютно нічого не підозрювала.
– Знаю, – відповіла Френкі. – Вони сиділи в бібліотеці, коли я повернулася. Сильвія була… дуже засмучена.
– Послухайте, Френкі, – звернувся Роджер. – Генрі потребує лікування. Не можна сказати, що все аж так погано. Він уже дуже давно не вживав морфію. І в нього є всі спонуки вилікуватися: Сильвія, Томмі, цей будинок. Йому потрібно все як слід роз’яснити. Ніколсон саме це й зробить. Ми з ним якось говорили. У нього було кілька навдивовижу успішних випадків, навіть із тими, хто перетворився на рабів цієї отрути. Якби тільки Генрі дав згоду на лікування в «Ґренджі»…
Френкі урвала його.
– Послухайте, – сказала вона. – Я хочу дещо у вас запитати. Це просто запитання. Сподіваюся, ви не подумаєте, що я надміру нахабна.
– Яке запитання? – поцікавився Роджер.
– Скажіть, чи забирали ви фотографію з кишені загиблого в Марчболті?
Дівчина пильно спостерігала, як він міниться на обличчі. І те, що побачила, її вдовольнило. Легке роздратування, тінь збентеження – а от провиною і розпачем навіть не пахне.
– Як вам вдалося про це дізнатися? – запитав Роджер. – Мабуть, Мойра вам сказала? Але ні, вона не знає.
– Виходить, усе ж таки ви забрали фотографію?
– Здається, я змушений визнати це.
– Чому?
Він знову знітився.
– Ну уявіть моє становище. Ось я сиджу і вартую тіло загиблого. Щось стирчить із його кишені. Дістаю фотокартку й дивлюся на неї. Виявляється, це світлина жінки, яку я знаю… Заміжньої жінки, не дуже, як мені здається, щасливої в шлюбі. Що буде далі? Дізнання. Розголос. Можливо, ім’я бідолашної розтиражують усі газети. Я діяв імпульсивно. Взяв світлину й розірвав. Мушу визнати, що вчинив помилку, але Мойра Ніколсон – мила душа, і я не хотів, щоб вона опинилася в центрі скандалу.
Френкі видихнула.
– То он воно що, – сказала вона. – Якби ви тільки знали…
– Що знав? – спитав спантеличений Роджер.
– Не певна, що можу вам зараз усе розповісти, – відповіла Френкі. – Але пізніше – можливо. Усе заплутано. Однак що завадило вам зізнатися, що ви впізнали загиблого? Хіба ви не мусили розповісти про це поліції?
– Упізнав? – перепитав Роджер. Припущення його приголомшило. – Як я міг його впізнати? Ми не були знайомі.
– Але ж ви зустрічалися з ним за тиждень до його смерті.
– Люба, ви збожеволіли?
– Алан Карстерс… Ви ж знайомі з Аланом Карстерсом?
– А, так! Чоловік, який приїжджав із Рівінґтонами. Але ж загиблий – не він.
– Та ні ж бо, він!
Вони дивилися одне на одного, і тут Френкі, з новою силою охоплена підозрами, промовила:
– І ви мусили його впізнати.
– Я не бачив його обличчя, – пояснив Роджер.
– Що?
– Не бачив. На обличчі лежав носовичок.
Дівчина втупилася в нього. Раптом згадала, що Боббі, коли вперше розповідав про трагедію, сказав, що накрив обличчя загиблого носовичком.
– І вам не спало на думку подивитися? – розпитувала далі Френкі.
– Ні. Навіщо?
«От якби я знайшла в кишені померлої людини фотографію когось знайомого, – подумала вона, – то неодмінно зазирнула б під носовичок. Які ж вони байдужі, ці чоловіки!»