– Я з принципу не довіряю тим, у кого є алібі, – відказав молодик.
– І я. Але не розумію, як у цьому разі його можна відкинути.
– Ніяк. Думаю, доведеться повірити Сильвії Бассінґтон-ффренч на слово.
– Звісно.
– Ну що ж, – зітхнувши, промовив Боббі. – Назвемо це самогубством. Бідний Генрі. Що далі робитимемо, Френкі?
– Візьмемося за Кейманів, – відповіла вона. – Я дивуюся, як це ми їх проґавили і не знайшли раніше. У тебе начебто була їхня адреса?
– Так. Та, яку вони назвали на дізнанні. Вулиця Сент-Леонардс-ґарденз, 17, Паддінґтон.
– Ти не вважаєш, що ми залишили поза увагою цю гілку розслідування?
– Ще й як вважаю. І думаю, Френкі, що пташки вже випурхнули з клітки. Ці Кеймани не вчора ж народилися.
– Навіть якщо вони поїхали, я все одно зможу про них щось дізнатися.
– Чому «я»?
– Тому що цього разу тобі теж краще побути осторонь. Це так само, якби ти заявився сюди, вважаючи Роджера злочинцем. Тебе вони знають, а мене – ні.
– І як ти збираєшся з ними познайомитися? – поцікавився молодик.
– Піду в політику, – відказала дівчина. – Агітуватиму за Консервативну партію. Прийду з брошурами.
– Непогано, – підтримав її Боббі. – Але, як я вже казав, гадаю, ти їх там не знайдеш. А ще треба подумати про Мойру.
– Господи! – вигукнула Френкі. – Я про неї геть забула!
– Та я помітив, – прохолодно буркнув Боббі.
– Ти маєш рацію, – задумливо сказала Френкі. – Про неї слід подбати.
Боббі кивнув. Перед очима зринуло дивне обличчя, яке його ніяк не полишало. Було в обличчі Мойри щось трагічне. Він відчував це з тієї миті, як дістав її фото з кишені Алана Карстерса.
– Якби ти бачила її того вечора в «Ґренджі»! – збуджено мовив він. – Вона була просто сама не своя від страху. І, до речі, Френкі, вона має рацію! Це не можна списати на нерви чи на щось такого штибу. Якщо Ніколсон хоче одружитися з Сильвією Бассінґтон-ффренч, доведеться усунути дві перешкоди. З однією вже покінчено. І здається мені, що життя Мойри висить на волосинці, тож найменша затримка може виявитися фатальною.
Слова Боббі протверезили Френкі.
– Господи, все так і є, – сказала дівчина. – Треба діяти швидко. Що робитимемо?
– Необхідно вмовити її покинути «Ґрендж». І то негайно.
Френкі кивнула.
– Ось що я думаю, – промовила вона. – Краще їй поїхати у Вельс, у Палац. Там вона точно буде в безпеці.
– Якщо ти можеш це влаштувати, Френкі, то це був би найкращий варіант.
– Ну, це без проблем. Батько ніколи не звертає уваги, хто там приїхав і поїхав. Та й Мойра сподобається йому – як і більшості чоловіків. Вона така жіночна. Це просто диво, як вам, чоловікам, подобаються безпорадні жінки.
– Не думаю, що Мойра аж така вже безпорадна, – заперечив Боббі.
– Маячня. Вона наче маленька пташка – просто сидить і чекає, поки змія проковтне її. Краще б щось зробила.
– А що вона може зробити?
– Та купу всього! – запально відповіла Френкі.
– Ну, я не бачу шляхів. У неї немає ні грошей, ні друзів…
– Годі, любий. Таке враження, що ти рекомендуєш її до жіночої благодійної організації.
– Вибач, – сказав молодик.
Запала ніякова тиша.
– Добре, – промовила Френкі, заспокоївшись. – Повернімося до виконання обов’язків. Думаю, все це слід провернути якнайшвидше.
– Авжеж, – погодився Боббі. – Справді, Френкі, це так мило з твого бо…
– Усе гаразд, – сказала вона, перебиваючи його. – Я не проти подружитися з цією дівчиною, тільки не починай розпускати нюні, наче в неї немає рук, ніг, язика й мізків.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Боббі.
– Не будемо зараз про це, – промовила Френкі. – Хай що ми там затіяли, але чим швидше зробимо це, тим краще. Це цитата?
– Радше парафраза. Продовжуй, леді Макбет.
– Знаєш, а я завжди вважала, – сказала Френкі, раптом різко відхиляючись від теми, – що леді Макбет підбурила Макбета на всі ті вбивства лише тому, що страшенно нудилася світом, і сам Макбет їй теж добряче остогид. Я впевнена, він із тих безхарáктерних і безвинних чоловіків, поряд із якими можна збожеволіти від нудьги. Але, скоївши перше в житті вбивство, Макбет відчув себе неабияким молодчагою і, компенсуючи давній комплекс меншовартості, став невиправним егоцентристом.