– Напиши про це книжку, Френкі.
– У мене проблеми з орфографією. То на чому ми зупинилися? А, на порятунку Мойри. Подай мені машину о пів на одинадцяту. Я сяду за кермо, поїду в «Ґрендж», а якщо там буде Ніколсон, то нагадаю, що вона обіцяла погостювати в мене кілька днів, й одразу заберу її звідти.
– Чудово, Френкі. Я радий, що ми не гаятимемо часу. Страшенно боюся ще одного нещасного випадку.
– Тож о пів на одинадцяту, – повторила дівчина.
Коли вона повернулася до «Мерровей-корту», було пів на десяту. Сніданок уже подали, Роджер наливав собі кави. Вигляд у нього був хворобливий і виснажений.
– Мені дуже шкода, що вам довелося таке пережити, – сказав він.
– Як Сильвія?
– Учора ввечері їй дали снодійне. Думаю, вона ще спить. Господи, мені так шкода її. Генрі був для неї всім.
– Знаю.
Френкі помовчала, а тоді сказала, що збирається поїхати.
– Так, думаю, вам доведеться це зробити, – з прикрістю погодився Роджер. – Дізнання призначено на п’ятницю. Я повідомлю, якщо знадобляться ваші свідчення. Усе залежить від слідчого.
Поснідавши, він пішов займатися справами, які потребували його уваги. Френкі було його дуже шкода. Вона добре уявляла, скільки чуток і небажаної цікавості викличе це самогубство. У кімнату увійшов Томмі, тож дівчина перемкнулася на нього.
Боббі подав машину о пів на одинадцяту. Френкі допомогли винести речі. Вона попрощалася з Томмі й лишила записку Сильвії. «Бентлі» помчав собі геть.
До «Ґренджу» доїхали дуже швидко. Френкі там не бувала, тож масивна металева брама й непідстрижені кущі справили на неї гнітюче враження.
– Моторошне місце, – відзначила вона. – Не дивно, що Мойру тут переслідують страхи.
Вони під’їхали до дверей, Боббі вийшов і подзвонив. Кілька хвилин ніхто не відчиняв. Нарешті з’явилася жінка в медсестринській формі.
– Чи можна побачити місіс Ніколсон? – запитав молодик.
Жінка завагалася, потім відступила в коридор, ширше прочинивши двері. Френкі вистрибнула з машини й зайшла в будинок. Двері за нею зачинилися з неприємним лунким звуком. Дівчина помітила на них важкі завертки й засуви. Вона відчула безпідставний страх – здавалося, ніби стала полонянкою цього зловісного будинку.
«Маячня, – сказала Френкі собі. – Боббі чекає на мене в машині. Я прийшла сюди відкрито, серед білого дня. Зі мною нічого не може статися». Відганяючи неприємне відчуття, вона йшла за медсестрою нагору й далі коридором. Медсестра відчинила двері, і Френкі опинилася в маленькій елегантно обставленій вітальні, з квітами у вазах й оббитими ситцем меблями. Дівчина трохи заспокоїлася. Жінка, щось пробурмотівши, пішла.
Десь за п’ять хвилин у кімнату зайшов доктор Ніколсон.
Френкі не змогла стримати нервового подиву, але замаскувала його посмішкою і потисла руку лікареві.
– Доброго ранку, – привіталася вона.
– Доброго ранку, леді Френсіс. Сподіваюся, ви не принесли мені погані новини про місіс Бассінґтон-ффренч?
– Вона спала, коли я поїхала, – відповіла Френкі.
– Сердешна. Маю надію, її лікар подбає про неї.
– О так! – Дівчина помовчала, тоді сказала: – Ви, певно, зайняті, лікарю. Не марнуватиму вашого часу. Я хотіла побачитися з місіс Ніколсон.
– З Мойрою? Як мило з вашого боку.
Чи Френкі здалося, чи блідо-блакитні очі за товстим склом окулярів і справді стали ще суворішими?
– Так, – повторив він. – Дуже мило.
– Якщо вона ще не прокинулася, – з дружньою усмішкою мовила Френкі, – я можу почекати.
– О! Вона прокинулася, – відповів на це доктор Ніколсон.
– Добре, – сказала Френкі. – Я хочу переконати її навідатися до мене. Вона майже пообіцяла. – Дівчина знову всміхнулася.
– О, це ж треба, ви такі ласкаві, леді Френсіс, чесне слово. Упевнений, Мойрі це дуже сподобалося б.
– Сподобалося б? – різко перепитала Френкі.
Доктор Ніколсон посміхнувся, демонструючи рівні білі зуби.
– На жаль, сьогодні вранці моя дружина поїхала.
– Поїхала? – не розуміючи, перепитала Френкі. – Куди?
– Змінити декорації. Самі знаєте, леді Френсіс, жінкам таке інколи потрібно. Для Мойри це місце надто похмуре. Час від часу їй кортить якихось розваг, і вона їде.
– І ви не знаєте, куди вона подалася? – запитала Френкі.
– Думаю, у Лондон. Крамниці, театри. Усяке таке…
Дівчині здалося, що його посмішка – найогидніше, що є на світі.
– Я сьогодні їду в Лондон, – невимушено сказала вона. – Не дасте мені її адресу?
– Зазвичай моя дружина зупиняється в «Савої», – відказав доктор Ніколсон. – Але в кожному разі дасть про себе знати завтра-післязавтра. Боюся, вона не полюбляє писати, і до того ж я вірю в повну свободу між чоловіком та дружиною. Однак думаю, що, найімовірніше, ви знайдете її в «Савої».