Він прочинив двері, і Френкі сама не помітила, як потисла йому руку й опинилася біля виходу. Там стояла медсестра. Вона провела Френкі на вулицю. Останнє, що почула дівчина, був голос доктора Ніколсона з дрібкою іронії:
– Так люб’язно з вашого боку, леді Френсіс, запросити мою дружину до себе.
Розділ двадцять четвертий. По слідах Кейманів
Коли Френкі вийшла з будинку сама, Боббі доклав усіх можливих зусиль, аби зберегти свою водійську стриманість.
– Повертаємося в Стеверлі, Гокінсе, – сказала Френкі так, щоб її почула медсестра.
Авто рушило під’їзною доріжкою й геть за браму. Коли вони опинилися на порожній ділянці дороги, Боббі запитально глянув на супутницю.
– Ну що?
Бліда, як крейда, Френкі відповіла:
– Боббі, мені це не подобається. Здається, вона кудись поїхала.
– Поїхала? Сьогодні вранці?
– Або вчора ввечері.
– Нічого нам не сказавши?
– Боббі, я в це не вірю. Упевнена, цей чоловік бреше нам.
Молодик смертельно зблід.
– Надто пізно! Які ж ми телепні! Не можна було вчора відпускати Мойру туди!
– Ти ж не думаєш, що її вже теж немає? – тремтливим голосом прошепотіла Френкі.
– Ні, – з притиском відказав Боббі, ніби намагаючись заспокоїти себе.
Вони обоє трохи помовчали, а потім Боббі поділився своїми висновками вже спокійнішим тоном.
– Гадаю, вона ще жива, бо йому довелося б якось позбутися тіла… Її смерть має вважатися природною й випадковою. Ні, або її кудись запроторили проти власної волі, або ж – і саме до цього варіанта я схиляюся – вона досі там.
– У «Ґренджі»?
– У «Ґренджі».
– То що будемо робити? – поцікавилася дівчина.
Боббі на мить замислився.
– Не думаю, що тут можна щось вдіяти, – врешті сказав він. – Тобі краще повернутися в Лондон. Ти збиралася розшукати Кейманів. Цим і займися.
– Боббі!
– Послухай, тут ти нічим не допоможеш. Ти вже засвітилася, і всі добре тебе знають. Ти оголосила, що їдеш. Що ще ти можеш зробити? У «Мерровей-корті» лишитися не можеш. У «Рибалці» – теж. Усі злі язики заплещуть водномить. Ні, ти мусиш їхати. Ніколсон, імовірно, підозрює, що тобі щось відомо, але він не впевнений. Повертайся в місто, а я лишуся.
– У «Рибалці»?
– Ні, думаю, водій має зникнути. Осяду в Емблдевері – це за двадцять кілометрів звідси, і якщо Мойра досі в тому клятому будинку, то я знайду її.
Френкі вагалася.
– Боббі, ти обіцяєш бути обережним?
– Я буду хитрий, як змій.
З важким серцем, але Френкі все-таки погодилася. Боббі мав рацію. Сама вона тут далі не може лишатися. Він відвіз її у місто, і дівчина, опинившись у будинку на Брук-стріт, раптом відчула себе покинутою. Однак вона була не з тих, хто перетворюється на лежачий камінь. О третій годині дня на вулиці Сент-Леонардс-ґарденз з’явилася модно, але строго вдягнена жінка в пенсне й зі зморшкою між бровами. У руках вона тримала стосик брошур і паперів.
Сент-Леонардс-ґарденз у Паддінґтоні – це похмуре скупчення будинків. Більшість із них – у занедбаному стані. Загалом складалося враження, що тут бувало й краще, але дуже давно.
Френкі йшла вулицею, дивлячись на номери будинків. Раптом вона з досадою зупинилася.
На будинку номер сімнадцять висіло оголошення, що його продадуть або здадуть в оренду без меблів.
Дівчина зняла пенсне й скинула маску серйозності.
Здається, виступати в ролі політичної агітаторки їй не знадобиться.
На оголошенні було зазначено назви кількох агенцій нерухомості. Френкі обрала дві з них і записала дані. Вирішивши, що робитиме далі, вона взялася до діла.
Спершу пішла в «Ґордон і Портер» на Прейд-стріт.
– Доброго дня, – привіталася Френкі. – Скажіть, будь ласка, чи могли б ви дати мені адресу містера Кеймана? Він донедавна мешкав у будинку номер сімнадцять на вулиці Сент-Леонардс-ґарденз.
– Усе правильно, – підтвердив юнак, до якого звернулася Френкі. – Але недовго, так? Річ у тім, що ми діємо від імені власника. Містер Кейман винаймав помешкання поквартально, бо чекав, що в будь-яку хвилину може отримати пропозицію на роботу за кордоном. Здається, він її отримав.
– То у вас немає його адреси?
– Боюся, що ні. Містер Кейман розплатився з нами, на тому все й закінчилося.
– Але мусив же він дати якусь адресу, коли винаймав будинок?
– Він жив у готелі, здається, «Ґрейт-Вестерн-Роял», біля Паддінґтонського вокзалу.