Френкі знала, що десь у Лондоні є місце, де можна за шилінг прочитати чужий заповіт. Але де саме, вона згадати не могла.
Потяг прибув до станції, і дівчина побачила, що то був «Британський музей». Виходить, вона проїхала дві зайві зупинки після «Оксфорд-серкус», де збиралася перейти на іншу лінію.
Френкі підскочила й вийшла з вагона. На вулиці їй дещо спало на думку. П’ять хвилин пішки – і от вона вже в конторі «Спреґа, Спреґа, Дженкінсона і Спреґа».
Дівчину поштиво зустріли й одразу провели до особистої цитаделі містера Спреґа, очільника контори.
Містер Спреґ був сама люб’язність. Його медовий переконливий голос мав дивовижно заспокійливий вплив на дворян, які зверталися до нього, щоб виплутатися з якоїсь халепи. Подейкували, що містер Спреґ знав більше скандальних секретів про благородні родини, ніж будь-хто в Лондоні.
– Яка честь для нас, леді Френсіс, – прорік містер Спреґ. – Сідайте, будь ласка. Вам зручно? Так, так. Погода просто чудова, правда ж? Бабине літо. А як справи в лорда Марчінґтона? Добре, сподіваюся?
Дівчина чемно відповіла на ці та інші запитання.
Потім містер Спреґ зняв з носа пенсне і став більше схожий на юрисконсульта й радника з правових питань.
– Що ж, леді Френсіс, – почав він. – Що привело вас до мого – гм – скромного кабінету?
«Шантаж? – запитували його брови. – Непристойні листи? Зв’язок із непідхожим молодиком? На вас позивається швець?»
Однак брови ставили ці запитання вкрай тактовно, як і личило бровам юриста з доходом і досвідом містера Спреґа.
– Я хочу проглянути один заповіт, – відповіла Френкі. – Тільки от не знаю, куди звернутися. Та кажуть, що є таке місце, де за шилінг це можна зробити.
– «Сомерсет-гауз», – відказав містер Спреґ. – Але чий це заповіт? Думаю, я можу розповісти все, що вас цікавить щодо заповітів у вашій родині. Мушу сказати, наша контора вже багато років має честь складати їх для вас.
– Це не родинний заповіт, – промовила дівчина.
– Ні? – здивувався старий адвокат.
І та майже гіпнотична сила, що змушувала клієнтів розповідати свої секрети, змусила тепер і Френкі, яка не збиралася нічим ділитися, сказати:
– Я хотіла побачити заповіт містера Севеджа.
– Справді? – У голосі містера Спреґа чулося неприховане ошелешення. Такого він явно не очікував. – Який незвичайний запит… Аж надто незвичайний.
Щось у голосі юриста змусило Френкі з подивом глянути на нього.
– Чесне слово, – сказав містер Спреґ. – Чесне слово, я не знаю, що робити. Можливо, леді Френсіс, ви поясните мені, навіщо вам бачити заповіт містера Севеджа?
– Ні, – повільно промовила дівчина, – боюся, що не можу.
Її здивувало те, що містер Спреґ із якихось причин зараз не був схожий на себе звичного: доброзичливого й обізнаного. Він сильно хвилювався.
– Гадаю, – сказав адвокат, – що мушу попередити вас.
– Попередити? – перепитала Френкі.
– Так, це лише туманні здогадки, та, очевидно, щось відбувається. І я дуже не хотів би, щоб ви вплуталися в якусь сумнівну справу.
Усе зайшло так далеко, що Френкі могла б розповісти йому, що вона вже по вуха в сумнівній справі, натомість запитально витріщилася на містера Спреґа.
– Усе це якийсь неймовірний збіг, – провадив він. – Щось точно відбувається. Точно. Але що – я наразі не маю права розголошувати.
Дівчина й далі дивилася на нього запитально.
– Я тільки-но дещо дізнався, – пояснив містер Спреґ. Груди його напнулися від обурення. – Мене підставили. Хтось навмисне видав себе за мене, леді Френсіс. Що ви на це скажете?
Якусь мить, запанікувавши, Френкі взагалі не могла видобути бодай словечка.
Розділ двадцять п’ятий. Розповідь містера Спреґа
Нарешті вона, затинаючись, видала:
– Як ви дізналися?
Насправді Френкі збиралася спитати зовсім інше. За мить їй уже хотілося прикусити язика через власну дурість, але сказаного не повернеш, і містер Спреґ був би поганим юристом, якби не розгледів у її словах зізнання.
– То вам про це щось відомо, леді Френсіс?
– Так, – визнала дівчина.
Вона на мить замовкла, вдихнула, а тоді промовила:
– Усе це влаштувала я, містере Спреґ.
– Я вражений, – відповів той.
У його голосі чулася боротьба. Розлючений юрист змагався із по-батьківськи турботливим родинним адвокатом.
– І як же це сталося?
– То був просто жарт, – жалібно проказала Френкі. – Ми хотіли розважитися.
– І кому ж, – вимогливо запитав містер Спреґ, – спало на думку видати себе за мене?