– Вона має бути жива, – сказав Боббі крізь зціплені зуби. – Я забороняю собі вважати інакше.
Він обережно обійшов довкола будинку. В кількох вікнах нагорі та ще в одному на першому поверсі горіло світло.
До нього Боббі й підкрався. На вікні висіли фіранки, але між ними була щілина. Молодик став коліном на підвіконня й тихенько наблизився до скла. Зазирнув у просвіт. Між фіранками виднілися чоловіча рука й плече. Вони рухалися так, наче той писав. Чоловік змінив положення, і Боббі побачив його профіль. То був доктор Ніколсон.
Цікава ситуація. Не підозрюючи, що за ним спостерігають, лікар писав собі далі. Боббі охопило дивне збудження. Чоловік був так близько, їх розділяло тільки скло, він міг простягнути руку й торкнутися Боббі.
Молодикові вперше випала можливість як слід розгледіти доктора Ніколсона. Він мав вольовий профіль, великий м’ясистий ніс, випнуту щелепу, чітко окреслене й ретельно виголене підборіддя. Боббі помітив, що в лікаря були маленькі, притиснуті до голови вуха, з майже прирослими до щік мочками. Йому здалося, що такі вуха свідчать про якісь особливі риси характеру.
Лікар продовжував писати – спокійно та неквапливо. Часом він застигав на секунду-другу, обмірковуючи слово, а потім повертався до писання. Його ручка ковзала папером рівномірно, впевнено. Він зняв пенсне, протер його, одягнув знову.
Нарешті Боббі, зітхнувши, зіскочив на землю. Скидалося на те, що Ніколсон буде зайнятий іще певний час. Треба скористатися моментом і пробратися в його будинок.
Якби Боббі вдалося проникнути всередину крізь горішнє вікно, поки лікар працює в кабінеті, він міг би огледіти приміщення вночі.
Молодик знову обійшов довкола будинку й вибрав вікно на другому поверсі. Засувка була відчинена, але світло всередині не горіло, тож, імовірно, у кімнаті зараз нікого не було. До того ж навпроти росло дерево, з якого можна легко потрапити нагору.
За мить Боббі вже видирався на дерево. Усе йшло добре, і він уже простягнув руку, щоб ухопитися за виступ вікна, коли гілка під ним зловісно заскрипіла, а сук – певно, трухлявий – зламався, і молодик полетів сторч головою в кущі гортензії, що пом’якшила йому падіння.
Вікно Ніколсона було на тому ж боці, трохи далі. Лікар, вигукнувши щось, прочинив стулки. Боббі, оговтавшись від падіння, підвівся, вибрався з гортензії і кинувся під прикриттям тіні до стежки, що впиралася в маленькі дверцята. Пробігши невелику відстань, він пірнув у кущі.
Невдовзі молодик почув голоси й побачив світло біля пом’ятих і поламаних гортензій. Він затамував подих і не ворушився. Вони можуть пройтися з ліхтарями стежкою і, побачивши відчинені дверцята, подумати, що порушник утік, і не шукатимуть його на території лікарні.
Час минав, але ніхто не приходив. Боббі почув голос Ніколсона, який говорив із запитальною інтонацією. Він не розчув слів, але почув відповідь простака.
– Усе гаразд, сер, усі на своїх місцях. Я оглянув територію.
Звуки затихли, світло згасло. Скидалося на те, що всі повернулися в будинок.
Молодик дуже обережно вибрався зі сховку. Дослухаючись, вийшов на доріжку. Навкруги – анічичирк. Він ступив кілька кроків до будинку.
І тут хтось щосили вдарив його по потилиці. Боббі впав і поринув у пітьму…
Розділ двадцять сьомий. «Мого брата вбили»
У п’ятницю вранці зелений «Бентлі» припаркувався біля готелю в Емблдевері.
Френкі надіслала Боббі телеграму на ім’я Джорджа Паркера. У ній вона повідомляла, що свідчитиме у справі Генрі Бассінґтона-ффренча й заїде до Емблдевера дорогою з Лондона.
Дівчина очікувала отримати у відповідь телеграму з місцем і часом зустрічі, але нічого не прийшло, тож вона приїхала в готель.
– Містер Паркер, міс? – спитав коридорний. – Не пам’ятаю такого джентльмена, однак зараз перевірю.
Він повернувся за кілька хвилин.
– Містер Паркер прибув у середу ввечері, міс. Лишив валізу й сказав, що повернеться пізно. Речі на місці, але його немає.
Френкі раптом запаморочилося в голові. Вона вхопилася за стіл, аби не впасти. Чоловік співчутливо глянув на неї.
– Погано почуваєтеся, міс? – спитав він.
Френкі похитала головою.
– Усе гаразд, – відказала вона. – Він не лишив повідомлення?
Коридорний знову пішов і повернувся, хитаючи головою.
– Йому приходила телеграма, – сказав. – І все.
Він з цікавістю глянув на Френкі.
– Я можу чимось допомогти, міс? – запитав чоловік.
Дівчина похитала головою.
Тієї хвилини їй хотілося просто вибратися звідти. Потрібен був час, щоб зрозуміти, як чинити далі.