– Не думаю, що там буде цікаво, знаєш, – відказав Боббі. – Ми просто знайшли його, та й усе.
– Він був мертвий?
– Тоді ще ні. Помер за чверть години. Я лишився з ним сам.
Молодик замовк.
– Невесело, – підсумувала Френкі, на відміну від батька Боббі, умить усе зрозумівши.
– Звісно, йому не було боляче…
– Ні?
– Але водночас – ну, розумієш, він здавався таким живим… з таких, знаєш, людей. Яка безглузда смерть – зірватися зі скелі через туманець.
– Так, ясне діло, – сказала Френкі, і в цій короткій фразі теж чулися співчуття і розуміння.
– Ти бачився з його сестрою? – запитала вона згодом.
– Ні. Я два дні був у місті. Мусив зустрітися з другом, обговорити справу про автомайстерню, яку він відкриває. Ти його знаєш: Беджер Бідон.
– Знаю?
– Авжеж. Ти точно пам’ятаєш нашого друга Беджера. Він іще косить.
Френкі насупилася.
– А ще він так трохи дивно сміється – хо-хо-хо, – пояснював далі Боббі.
Та Френкі й далі сиділа, насупившись.
– Ну, він іще впав із поні, коли ми були дітьми, – нагадав молодик. – Застряг у багнюці вниз головою, що довелося його за ноги витягати.
– А! – вигукнула дівчина, підхоплена спогадами. – Тепер згадала. Він затинався.
– І досі затинається, – гордо заявив Боббі.
– Це не в нього була птахоферма, що збанкрутіла? – запитала Френкі.
– Саме так.
– А потім він улаштувався фондовим брокером, і його за місяць звільнили?
– Так.
– А тоді його відіслали в Австралію, а він повернувся?
– Ага.
– Боббі, – сказала Френкі. – Сподіваюся, ти не вкладаєш грошей у цю авантюру?
– А мені нема чого вкладати, – відказав він.
– Це добре, – видихнула Френкі.
– Звісно, – вів далі Боббі, – він хотів заанґажувати когось бодай із невеличким капіталом. Але це не так просто, як може здатися.
– Отак поглянеш на людей… і здається, що в них узагалі немає здорового глузду. А він, виявляється, є.
Те, що дівчина намагалася сказати цим зауваженням, зрештою, добило Боббі.
– Послухай, Френкі, – почав він. – Беджер один із найкращих. З най-найкращих.
– Вони завжди найкращі, – відказала на це Френкі.
– Хто вони?
– Ті, хто їде до Австралії і повертається. Де він узяв гроші на власну справу?
– Якась там його тітка померла й залишила йому в спадок гараж на шість машин із трьома кімнатами на другому поверсі. А батьки виділили сотню фунтів, щоб він купив старі машини. Ти здивувалася б, якби дізналася, які фокуси можна робити з уживаними машинами.
– Я раз купила таку, – мовила Френкі. – Болісна тема. Не будемо про це. Скажи краще, чому ти пішов із флоту? Не могли ж тебе відправити у відставку? Не у твоєму віці.
Боббі почервонів.
– Очі, – похмуро пояснив він.
– Я пам’ятаю, у тебе завжди були проблеми з очима.
– Так. Але мені вдавалося справлятися. А потім – служба за кордоном, яскраве світло на них погано впливало. Тож, ну, довелося покинути службу.
– Шкода, – пробурмотіла дівчина, визираючи у вікно.
Запала красномовна тиша.
– У всякому разі це нікуди не годиться, – вибухнув молодик. – Мої очі – не так уже з ними все й погано. Кажуть, гірше не буде. Я міг би продовжувати службу.
– На вигляд усе добре, – погодилася Френкі.
Вона зазирнула просто в їхню темно-бурштинову глибочінь.
– Отакі ось справи, – сказав Боббі. – Тепер я працюватиму з Беджером.
Френкі кивнула.
Стюард прочинив двері й оголосив:
– Обід.
– Ходімо? – запитала дівчина.
Вони пішли у вагон-ресторан.
Боббі здійснив стратегічну втечу на той час, коли очікувалася друга поява контролера.
– Не варто змушувати його мучитися докорами сумління, – пояснив він.
Але Френкі відказала на це, що сумнівається в тому, що в контролерів буває сумління.
Було щойно по п’ятій, коли вони дісталися Сайлема, залізничної станції поблизу Марчболта.
– На мене чекатиме машина, – сказала Френкі. – Я підкину тебе.
– Дякую. Не доведеться чотири кілометри перти цю жахливу штуку.
Боббі зневажливо копнув валізу.
– П’ять, а не чотири, – виправила дівчина.
– Чотири, якщо піти стежкою через поле для гольфу.
– Там, де…
– Ага, там, де зірвався той нещасний.
– А його ніхто не штовхнув? – поцікавилася Френкі, передаючи валізу з одягом покоївці.
– Штовхнув? Боже, ні. Навіщо?
– Ну, так звучало б інтригуюче, – відказала вона знуджено.
Розділ четвертий. Дізнання
Дізнання щодо загибелі Алекса Прітчарда почалося наступного дня. Доктор Томас давав свідчення стосовно обставин, за яких було знайдено тіло.