– Усе гаразд, – мовила вона знову й, сівши в «Бентлі», поїхала геть.
Коридорний мудровано кивнув, дивлячись їй услід. «Дременув, точно дременув, – сказав він про себе. – Розчарував таку дівчину. Кинув її. Таку зірочку. Цікаво, а сам він який?»
Чоловік запитав молоду жінку за стійкою, але та не пам’ятала.
– Ненормальні, – проникливо мовив коридорний. – Збиралися потайки побратися, а він узяв і втік.
Тим часом Френкі прямувала до Стеверлі, водночас блукаючи в лабіринті суперечливих емоцій.
Чому Боббі не повернувся в готель? Причин могло бути тільки дві: або він напав на слід, і цей слід його кудись привів, або ж із ним щось сталося. «Бентлі» небезпечно занесло. Френкі вчасно повернула кермо.
Яка ж вона ідіотка! Хіба можна так себе накручувати! З ним точно все гаразд. Він напав на слід, так… просто напав на слід, ото й усе.
«Чому ж тоді, – запитував інший голос, – він тобі й словечка не надіслав?»
Це було важче пояснити, а втім, можливо. Складні обставини – брак часу й можливості. Боббі знав, що Френкі не переживатиме за нього. Усе було добре, просто мусило бути добре.
У суді все відбувалося як уві сні. Там були і Роджер, і Сильвія – дуже приваблива у своєму жалобному одязі. Вигляд вона мала водночас вражаючий і зворушливий. Френкі спостерігала за нею, як за хорошою акторкою на сцені.
Дізнання велося дуже тактовно. Бассінґтонів-ффренчів поважали в селі, і все було зроблено для того, щоб не образити почуття вдови й брата загиблого.
Френкі та Роджер дали свої свідчення, доктор Ніколсон – свої, далі показали прощальну записку загиблого. Усе скінчилося дуже швидко, вердикт присяжних був таким: «Самогубство на тлі психічного розладу».
«Звичний для таких випадків вердикт» – так сказав містер Спреґ.
Френкі майнуло в голові: ці дві події пов’язані – Севедж і Бассінґтон-ффренч…
Два самогубства через психічний розлад. Чи є між ними… Чи міг між ними бути зв’язок?
Вона знала, що це самогубство – справжнє, бо була на місці подій. Теорію Боббі про те, що це вбивство, можна відкинути: вона не тримається купи. Алібі в доктора Ніколсона залізне, до того ж його підтвердила сама вдова.
Коли решта пішла, Френкі й доктор Ніколсон лишилися. Слідчий потиснув руку Сильвії і промовив кілька співчутливих слів.
– Френкі, люба, здається, тобі там принесли якісь листи, – сказала Сильвія. – Якщо ти не проти, я хотіла б лягти відпочити. Усе це було так жахливо.
Вона здригнулася і попрямувала з кімнати. Ніколсон рушив з нею, пробурмотівши щось про заспокійливе.
Френкі звернулася до Роджера.
– Роджере, Боббі зник.
– Зник?!
– Так!
– Де? Як?
Дівчина коротко все пояснила.
– І відтоді не повертався? – запитав Роджер.
– Ні. Що скажеш?
– Мені це не подобається, – повільно відказав він.
Серце Френкі аж у п’яти сховалося.
– Ти ж не думаєш?..
– О! Все можливо, але тихо… Ніколсон повертається.
Лікар зайшов у кімнату звичною безшумною ходою. Потирав руки й посміхався.
– Усе пройшло добре, – сказав він. – Дуже добре, справді. Доктор Девідсон поводився так тактовно й обережно. Нам пощастило, що в нас такий слідчий.
– Мабуть, – механічно відповіла Френкі.
– Це має дуже велике значення, леді Френсіс. Перебіг дізнання цілком у руках слідчого. У нього широкі повноваження. Він може все ускладнити або полегшити – як йому заманеться. Цього разу все пройшло чудово.
– По суті, хороша вистава, – різко констатувала Френкі.
Ніколсон здивовано глянув на неї.
– Я розділяю думку леді Френсіс, – озвався Роджер. – І мені теж так здається. Мого брата вбили, докторе Ніколсон.
Він стояв за спиною Ніколсона і тому, на відміну від Френкі, не бачив, як лікар на мить спантеличився.
– Ні, я серйозно, – наполягав Роджер, не даючи Ніколсонові заперечити. – Можливо, закон і вважає інакше, але це вбивство. Це злочинці, які зробили мого брата рабом наркотиків, натисли на той гачок.
Він ступив кілька кроків і тепер розлючено дивився просто в очі лікареві.
– І я поквитаюся з ними, – сказав чоловік. Його слова прозвучали як погроза.
Доктор Ніколсон відвів погляд. Сумно похитав головою.
– Цілком згоден, навіть не сперечатимусь, – сказав він. – Я знаю більше про залежність від наркотиків, аніж ви, містере Бассінґтон-ффренч. Знадити людину до наркотиків – найстрашніший злочин.
Ідеї дзижчали в голові Френкі, а одна – особливо нав’язливо.
«Не може бути, – казала вона собі. – Це було б надто жахливо. А втім, його алібі повністю залежить від її свідчень. Але в такому разі…»