Боббі все доволі просто пояснив. Френкі вгледіла попереду вогні й повернула ліворуч на стежку, що вела на узвишшя. Здійнявшись угору, вона побачила роздоріжжя, пішла праворуч, і перед нею постали будиночки в оточенні сосен. То було селище. Дівчина підійшла до охайної дерев’яної брами і, запаливши сірника, прочитала напис: «Тюдор-котедж».
Навколо не було ні душі. Френкі смикнула клямку й зайшла у двір – за рядом сосен виднівся будинок. Вона вибрала місцину під деревами, звідки той добре проглядався. Потім – серце в неї скажено калатало – запугукала, щосили намагаючись зімітувати сову. Минуло кілька хвилин, нічого не відбувалося. Френкі видала звук іще раз.
Двері котеджу прочинилися, і вона побачила, як з-за них обережно визирає шофер. Боббі! Він жестом покликав її всередину й зник у будинку, не зачинивши дверей.
Френкі вийшла з-за дерев і наблизилася до входу. Світло в котеджі не горіло. Було тихо й темно… Хоч в око стрель.
Дівчина боязко переступила поріг і опинилася в темній вітальні. Зупинилася, роззираючись.
– Боббі! – прошепотіла вона.
Першим про небезпеку її попередив нюх. Важкий солодкий запах… Що це?
Тієї самої миті, коли мозок підкинув їй відповідь «хлороформ», сильні руки обхопили її ззаду. Вона відкрила рота, щоб закричати, але його заткнули кляпом. До нудоти солодкий запах заповнив ніздрі.
Френкі відчайдушно опиралася, викручувалася, видряпувалася, відбивалася. Але марно. Вона мимоволі почала здаватися. У вухах гуло, їй сперло дихання. А потім дівчина знепритомніла…
Розділ двадцять восьмий. В останню мить
Коли Френкі прийшла до пам’яті, відчуття були спершу вкрай неприємні. Побічні дії хлороформу не мають нічого романтичного. Вона лежала на дуже твердій дерев’яній підлозі, руки-ноги зв’язані. Їй удалося перекотитися на живіт, при цьому замалим не вдарившись головою об старий ящик для вугілля. Потім її кілька разів знудило.
За хвилину-другу по тому дівчина змогла якщо не сісти, то принаймні оговтатися.
Десь поряд почувся стогін. Френкі роззирнулася. Скидалося на те, що це – горище. Єдиним джерелом світла – і то дуже слабким саме тепер – було вікно в даху. За кілька хвилин зовсім стемніє. Уздовж стіни лежало кілька зіпсованих картин, стояло покорчене ліжко й кілька поламаних стільців. Ну і щойно згаданий ящик для вугілля.
Стогін долинав десь із кутка. Френкі зв’язали не дуже міцно, тож вона могла пересуватися по-краб’ячому. Дівчина поповзла по запилюженій підлозі.
– Боббі! – гукнула вона.
То дійсно був Боббі, також зі зв’язаними руками й ногами. І з ганчіркою на роті на додачу.
Йому якось удалося послабити її. Френкі заходилася допомагати другові. Хоч руки їй і були зв’язані, вона могла трохи ними ворушити, а останній різкий ривок зубами зірвав ганчірку.
Боббі спромігся на слабкий вигук:
– Френкі!
– Я рада, що ми знову разом, – сказала дівчина. – Але, здається, нас обвели довкола пальця.
– Здається, це називається «зловити на блешню».
– Як вони тебе спіймали? – запитала Френкі. – Це вже після того, як ти мені написав?
– Що написав? Нічого я тобі не писав.
– О! Зрозуміло, – відказала вона, витріщивши очі. – Яка ж я ідіотка! І ще вся ця маячня про «не кажи нікому».
– Послухай, Френкі. Зараз я розкажу тобі про те, що сталося зі мною, а ти підхопиш і розповіси, що сталося з тобою.
Боббі описав свої пригоди в «Ґренджі», а також невеселе продовження історії.
– Я опинився в цій гидкій дірі, – сказав він. – На таці було трохи їжі та якесь питво. Я був такий голодний, що скуштував. Мабуть, у їжу щось підсипали, бо я миттєво заснув. Який сьогодні день?
– П’ятниця.
– Я знепритомнів у середу ввечері. Жах, більшість часу я був не при пам’яті. Тепер розкажи мені про себе.
Френкі оповіла всі свої пригоди, почавши з історії, яку почула від містера Спреґа, й закінчивши тим, як подумала, що двері до цього будинку їй прочинив Боббі.
– А потім мене всипили хлороформом, – завершила вона. – Ой, і ще я виблювала в ящик для вугілля.
– Оце так спритність, Френкі, – схвально промовив молодик. – І це зі зв’язаними руками. Та зараз головне питання в тому, що нам робити далі. Досі все виходило по-нашому, але тепер козирі в чужих руках.
– Чому я не сказала про листа Роджерові?! – дорікнула собі Френкі. – Я майже зібралася розповісти, але потім згадала твою пораду й не зважилася…
– Як наслідок, ніхто не знає, де ми, – похмуро підсумував Боббі. – Френкі, люба, боюся, я затягнув тебе в трясовиння.
– Ми поводилися трохи необачно, – сумно промовила дівчина.