– От тільки не розумію, чого нам обом одразу не пробили черепа, – здивувався Боббі. – Не думаю, що Ніколсона зупинила б така дрібниця.
– У нього щодо нас інші плани, – озвалася Френкі, здригнувшись.
– Ну, тоді нам теж потрібен план. Треба вибратися звідси, Френкі. Як це зробити?
– Можна покричати, – запропонувала вона.
– Точно, – сказав молодик. – Раптом хтось проходитиме повз і почує. Але, судячи з того, що тобі Ніколсон рота не заткнув, шансів на те, що тут хтось гулятиме, зовсім мало. І руки в тебе не дуже міцно зв’язані. Дай-но я спробую, може, вдасться розв’язати їх зубами.
Наступні п’ять хвилин підтвердили добру репутацію зубного лікаря Боббі.
– У книжках це роблять із надзвичайною легкістю, – задихався Боббі. – Не бачу, аби щось зрушило з місця.
– Та ні, зрушило, – мовила Френкі. – Вузол розтягується. Тихо! Хтось іде.
Вона відкотилася від нього. На сходах почулися кроки – важка зловісна хода. Під дверима з’явилося світло. У замкові повернувся ключ, і двері повільно прочинилися.
– Як ви тут, пташенята? – запитав доктор Ніколсон.
В одній руці він тримав свічку, і попри капелюха, натягнутого на очі, та громіздку шинель із піднятим коміром його легко було впізнати за голосом. Очі поблискували за товстим склом окулярів.
Лікар грайливо покивав головою.
– Який сором, юна леді, – сказав він, – так легко втрапити в пастку.
Боббі й Френкі мовчали. Ситуацію повністю контролював Ніколсон, тож важко було добирати слова.
Він примостив свічку на стілець.
– В усякому разі, – сказав їхній тюремник, – перевіримо, чи зручно вам.
Ніколсон оглянув мотузки Боббі, схвально кивнув головою і підійшов до Френкі. Побачене йому не сподобалося.
– Правду мені казали в юності: пальці були до виделок, а зуби ще до пальців, – прокоментував він. – Бачу, зуби вашого юного друга добряче тут попрацювали.
У кутку стояв важкий дубовий стілець зі зламаною спинкою.
Ніколсон узяв дівчину, посадив на стілець і надійно до нього прив’язав.
– Не сильно тисне? – спитав він. – Що ж, це ненадовго.
Френкі здобулася на слово.
– Що ви з нами зробите? – запитала вона.
Ніколсон узяв свічку й підійшов до дверей.
– Як ви ущипливо зауважили, леді Френсіс, я надто захоплююся нещасними випадками. Схоже на правду. В усякому разі я наважуся влаштувати ще один.
– Тобто? – запитав Боббі.
– Бажаєте, щоб я вам розповів? Ну, а чом би й ні? Леді Френсіс Дервент за кермом своєї машини разом із водієм на пасажирському сидінні помилково звертає на закинуту дорогу, що веде на каменярню. Машина зривається вниз. Леді Френсіс та її шофер трагічно гинуть.
Запала тиша, а потім Боббі промовив:
– А може, й не гинуть. Плани часом не спрацьовують. Як ваші у Вельсі.
– Ваш індивідуальний опір морфію гідний поваги і, на мою думку, жалю, – відказав на це Ніколсон. – Але цього разу можете не хвилюватися. Коли ваші тіла відшукають, ви точно будете мертві.
Мимоволі Боббі здригнувся. У голосі Ніколсона було щось дивне – щось на кшталт інтонації митця, який обмірковував задуманий шедевр.
«Від цього він зазнає насолоди, – подумав молодик. – Безумовно, відчуває неабияке задоволення».
Боббі вирішив позбавити Ніколсона втіхи. Спокійним голосом він заявив:
– Ви помиляєтеся, лікарю, бо не врахували, на що здатна леді Френсіс.
– Так, – підтримала друга дівчина. – У своєму підробному листі ви просили мене нікому нічого не казати. Ну а я зробила виняток. Сказала Роджерові Бассінґтону-ффренчу. Йому все про вас відомо. Якщо з нами щось трапиться, він знатиме, чиїх це рук справа. Краще вам відпустити нас живими й здоровими якнайшвидше.
Хвильку Ніколсон помовчав. Потім сказав:
– Гарний блеф, але всього лиш блеф.
Він розвернувся до дверей.
– А як щодо твоєї дружини, падло?! – вигукнув Боббі. – Її ти теж убив?!
– Мойра жива, – відповів Ніколсон. – Чи надовго – не знаю. Залежить від обставин.
Лікар глузливо кивнув їм.
– Au revoir, – промовив тюремник. – Мені треба ще зо дві години, щоб усе підготувати. А ви тим часом можете потішити себе балачками. Я не затикатиму вам ротів, поки не знадобиться. Зрозуміли мене? Почую, що кличете на допомогу, швидко з усім розберуся.
Він вийшов і замкнув за собою двері.
– Ні, цього не може бути, – сказав Боббі. – Цього не може бути, бо такого просто не буває.
Але молодик не міг відігнати відчуття, що таке не тільки буває, а ще й от-от станеться із ним та Френкі.