Выбрать главу

– У книжках насамкінець завжди хтось приходить на порятунок, – сказала дівчина, намагаючись обнадіяти його.

Насправді в неї не було жодних надій. Власне, її бойовий дух занепав.

– Не можу в усе це повірити, – промовив Боббі, ніби звертаючись до когось. – Це просто фантастика. Сам Ніколсон якийсь нереальний. Як же я хочу, щоб в останню мить хтось прийшов по нас. Але не уявляю, хто б це міг бути.

– Чому я не сказала Роджерові? – скиглила Френкі.

– Можливо, Ніколсон усе-таки повірив, що ти сказала, – припустив Боббі.

– Ні, – відповіла дівчина. – Мої слова не справили на нього враження. Цей чоловік збіса розумний.

– Так, явно розумніший за нас, – похмуро погодився молодик. – Френкі, знаєш, що найбільше дратує мене в цій справі?

– Ні. Що?

– Що навіть тепер, на порозі смерті, ми досі не знаємо, хто такий Еванс.

– Давай у нього запитаємо, – запропонувала Френкі. – Ну, знаєш, останнє бажання… Він не має права нам відмовити. Я впевнена, ми просто не можемо померти, не вдовольнивши цікавість.

Запала тиша, і за хвильку Боббі сказав:

– Тобі не здається, що нам варто спробувати покликати на допомогу? Що як це наш останній шанс?

– Не зараз, – відповіла Френкі. – По-перше, я не думаю, що тут нас хтось почує… Він би так не ризикував. А по-друге, я не зможу просто сидіти тут в очікуванні смерті, не маючи змоги поговорити з тобою. Давай відкладемо крики наостанок. Розмови з тобою мене заспокоюють. – На останніх словах її голос затремтів.

– Я вплутав тебе в таку халепу, Френкі.

– Усе гаразд. Ти однаково не зміг би втримати мене. Я сама хотіла вплутатися. Боббі, гадаєш, у нього вийде? Ну, тобто покінчити з нами.

– Боюся, що так. Він це добре вміє.

– Боббі, ти досі думаєш, що це він убив Генрі Бассінґтона-ффренча?

– Якби це було можливо…

– Це можливо. За однієї умови: якщо Сильвія Бассінґтон-ффренч його спільниця.

– Френкі!

– Знаю. Коли ця ідея вперше спала мені на думку, я теж була вражена. Але ж так усе збігається… Чому Сильвія щосили впиралася через лікування? Чому так затято сперечалася, коли ми пропонували відправити її чоловіка не в «Ґрендж», а до іншої лікарні? І до того ж, коли пролунав постріл, вона була в будинку…

– Можливо, це вона й стріляла.

– О ні! Вона точно не могла.

– Могла. А потім дала ключ Ніколсонові, щоб той підкинув його в кишеню Генрі.

– Це якесь божевілля, – безнадійно видихнула дівчина. – Наче в криве дзеркало дивишся. Усі ці люди, що здавалися нормальними, виявилися злочинцями… Звичайні приємні люди. Має ж бути хоч щось, за допомогою чого можна вирізняти злочинців серед інших. Ну, брови, вуха чи ще щось.

– Боже! – скрикнув Боббі.

– Що таке?

– Френкі, це не Ніколсон. Це не Ніколсон щойно приходив.

– Ти головою грюкнувся? А хто ж?

– Не знаю. Та це не він. Я весь час відчував: тут щось не так, але не міг зрозуміти, що саме. А зараз ти згадала про вуха, і я втямив. Коли я спостерігав за Ніколсоном у вікно, то звернув увагу на форму його вух – у нього прирослі мочки. А в цього чоловіка – ні.

– І що це означає? – розгублено запитала Френкі.

– Що це актор, який добре видає себе за Ніколсона.

– Але чому? І хто це може бути?

– Бассінґтон-ффренч, – прошипів Боббі. – Роджер Бассінґтон-ффренч. Ми від самого початку знали, хто злочинець, а потім проковтнули наживку й відволіклися.

– Бассінґтон-ффренч… – прошепотіла Френкі. – Боббі, ти маєш рацію. Лише він чув, як я грубо натякнула Ніколсонові про нещасні випадки.

– Тоді все зрозуміло, – сказав молодик. – Досі в мені жевріла остання надія на те, що Роджер Бассінґтон-ффренч знайде нас якимось дивом, але тепер і вона згасла. Мойра в полоні, а у нас з тобою зв’язані руки й ноги. Ніхто більше не знає, де ми. Це кінець, Френкі.

На цих словах вони почули якусь вовтузню над головою. Наступної миті зі скаженим гуркотом крізь вікно в даху до них хтось ввалився.

Було надто темно, щоб зрозуміти, хто то такий.

– Що за чортівня… – почав був Боббі.

З-над купи битого скла долинуло:

– Б-б-б-боббі.

– Чорт забирай! – вигукнув Боббі. – Це ж Беджер!

Розділ двадцять дев’ятий. Розповідь Беджера

Не можна було гаяти ні хвилини. На першому поверсі вже чулися чиїсь кроки.

– Швидше, Беджере. Сюди, бовдуре! – гукнув Боббі. – Зніми з мене черевика! Не сперечайся і нічого не запитуй. Стягуй уже якось! Постав на купу скла й ховайся під ліжко. Мерщій, я сказав!

Хтось підіймався сходами до входу. У замкові повернувся ключ.