За допомогою інструментів з гаража йому вдалося відімкнути замок, і він вирушив на розвідку. Вікна на першому поверсі були розбиті, але Беджер подумав, що якщо залізе на дах, то зможе зазирнути у вікна нагорі. Потрапити на дах не становило проблем. На гаражі була ринва, по якій легко було видертися на його дах, а вже звідти спокійнісінько перелізти на дах будинку. Виконуючи ці каскадерські трюки, Беджер наштовхнувся на горішнє вікно. Вага Беджера й закони природи зробили решту.
Боббі глибоко вдихнув, коли його друг закінчив оповідь.
– Дивовижно! – благоговійно промовив він. – Ти чудо, неймовірне чудо! Якби не ти, дорогий друже, ми з Френкі за годину були б трупами.
Молодик почав швидко переказувати Беджерові їхні з Френкі пригоди й раптом урвав розповідь.
– Хтось іде! Френкі, повертайся на своє місце. Настав момент здивувати нашого неперевершеного актора.
Дівчина сіла на розбитий стілець і вдала, що страждає. Тим часом двоє молодиків сховалися в домовленому місці. Кроки наблизилися, і в щілину під дверима пробилося світло. Ключ повернувся в замку, і двері прочинилися. Свічка вихопила з пітьми похнюплену Френкі на стільці. Тюремник ступив крок.
І тут на нього накинулися Беджер і Боббі.
Далі все відбувалося дуже швидко. Заскочений зненацька, чоловік упав горілиць. Свічка випала йому з рук. Френкі підхопила її, і вже за кілька секунд друзі стояли й зловтішно поглядали на свого бранця, зв’язаного мотузками, знятими з їхніх рук і ніг.
– Доброго вечора, містере Бассінґтон-ффренч, – промовив Боббі, і навіть якщо тріумф у його голосі звучав дещо ущипливо, то хто міг дорікнути йому? – Непогана нічка для похорону!
Розділ тридцятий. Втеча
Чоловік лежав на підлозі й витріщався на них. Пенсне та капелюх злетіли з нього. Шансів прикинутися кимось іншим не було. На бровах іще виднівся грим, але все інше належало загалом привабливому й дещо безпорадному обличчю Роджера Бассінґтона-ффренча.
Він заговорив своїм приємним тенором, з інтонацією, підхожою для театральних монологів.
– Як цікаво. Я ж добре знав, що людина, зв’язана так, як були зв’язані ви, не здатна кинути черевик і розбити скло у вікні на стелі. Та через те, що черевик лежав на купі скла, я вирішив, що, хоча це й неможливо, вам це все-таки вдалося. Що ж, людський розум теж має межі.
Усі мовчали, тож чоловік повів далі розважливим тоном:
– Виходить, цей раунд за вами. Украй неочікувано й неймовірно сумно. Я думав, що мені вдасться вас усіх обдурити.
– Ви обдурили мене, – озвалася Френкі. – Це ж ви підробили почерк Боббі?
– У мене особливий талант, – скромно відповів Роджер.
– А що ви зробили з Боббі?
Лежачи горілиць і мило посміхаючись, Роджер, здавалося, насолоджувався, розповідаючи їм, що і як зробив.
– Я знав, що він подасться у «Ґрендж». Мені довелося лише підстерегти його в кущах біля стежки. Я був у нього за спиною, коли він сховався там після незграбного падіння з дерева. Я зачекав, доки метушня вляглася, а потім гепнув його по потилиці мішком із піском. Усе, що мені залишалося зробити, – донести його до машини, запхати в багажник і привезти сюди. Я був удома ще до ранку.
– А Мойра? – запитав Боббі. – Її ви теж кудись заманили?
Роджер засміявся. Скидалося на те, що запитання його потішило.
– Уміння підробляти почерк – цінний талант, любий містере Джонс.
– Падло, – відказав той.
Тут утрутилася Френкі. У неї зоставалося ще багато запитань, а Роджер, здавалося, був налаштований відповідати.
– Чому ви перевдяглися в Ніколсона? – запитала вона.
– А й справді, чому? – мовив їхній полонений, ніби й сам уже не знав. – Частково тому, що мене тішила можливість розіграти вас обох. Ви були настільки впевнені, що Ніколсон по вуха загруз у злочинах. – Він розсміявся, а Френкі почервоніла. – Лише тому, що він улаштував вам допит про подробиці вашої аварії, як справжній сноб. Це одна з його обурливих примх – любов до деталей.
– А насправді він ні в чому не винен? – повільно промовила дівчина.
– Безгрішний, як дитя, – відказав Роджер. – Але він допоміг мені дещо зрозуміти, привернувши мою увагу до вашої аварії. Це та ще один випадок змусили мене вважати, що не така вже ви біла й пухнаста, як здавалося на позір. Коли ви телефонували водієві, я стояв поряд і почув, як він назвав вас «Френкі». У мене хороший слух. Я сказав, що збирався з вами в місто, але ви зітхнули з полегшенням, щойно я передумав. А потім… – Він замовк і, як міг, стенув плечима. – Було весело спостерігати за тим, як ви обробляєте Ніколсона. Він безневинний старий осел, але зовні дійсно скидається на божевільних професорів із фільмів жахів. Я подумав, що можу підтримати вашу ілюзію. Однак ніколи не знаєш, як усе складеться. Навіть найретельніші плани часом летять шкереберть, про що й свідчить моє становище.