– Ви мусите дещо прояснити нам, – сказала Френкі. – Я просто вмираю від цікавості. Хто такий Еванс?
– О! – здивувався Бассінґтон-ффренч. – То ви не знаєте?
Він посміхнувся, а потім голосно розсміявся.
– Потішно, – промовив, заспокоївшись. – Якими ж дурнями бувають люди.
– Це ви про нас? – запитала дівчина.
– Ні, – відповів Роджер. – Цього разу про себе. Послухайте, якщо ви не знаєте, хто такий Еванс, я краще промовчу. Залишу собі цю маленьку таємницю.
Цікавий поворот. Козирі були в їхніх руках, та якимось чином Бассінґтон-ффренч не дав їм скористатися ними. Зв’язаний полонений, що лежав на підлозі, і досі володів ситуацією.
– І що ж ви збираєтеся робити далі? – поцікавився він.
Про це ніхто ще не встиг подумати. Боббі пробурмотів щось непевне про поліцію.
– Прекрасне рішення, – жваво промовив Роджер. – Викличте поліцію і здайте злочинця. Мабуть, мене судитимуть за викрадення. Тут уже я не виправдаюся. – Він глянув на Френкі. – Зізнаюся в злочинній пристрасті.
Дівчина почервоніла.
– А як же вбивства? – запитала вона.
– Дорогенькі, у вас немає доказів. Жоднісіньких! Обміркуйте все як слід. Жодних!
– Беджере, – сказав Боббі. – Залишся тут і приглянь за ним. Я спущуся вниз і викличу поліцію.
– Будь обережний, – порадила Френкі. – Хтозна, скільки їх у будинку.
– Більше нікого немає, – втрутився Роджер. – Я провернув усе самотужки.
– А я не готовий вірити на слово, – буркнув Боббі.
Він нахилився і перевірив вузли.
– Усе гаразд, – сказав молодик. – Вузли міцні. Униз підемо разом. Двері можна замкнути.
– Недовірливий, просто жах, – мовив Роджер. – У мене в кишені пістолет. Вам він може додати впевненості, а мені в моєму становищі не знадобиться.
Ігноруючи глузливий тон полоненого, Боббі нахилився й дістав зброю.
– Як мило, що ви про це згадали, – сказав він. – Мене це й справді заспокоїть.
– От і добре, – кинув Роджер. – До речі, він заряджений.
Боббі взяв свічку, і всі троє пішли з горища, лишивши Роджера на підлозі.
Боббі замкнув двері й поклав ключ до кишені. Пістолет був у нього в руці.
– Я піду першим, – сказав він. – Треба поводитися обережно, щоб усе не зіпсувати.
– В-в-в-він д-д-д-дивний, чи не так? – промовив Беджер, кивнувши головою на замкнені двері.
– Уміє гідно програвати, – зауважила Френкі.
Чари цього привабливого чоловіка, Роджера Бассінґтона-ффренча, й досі діяли на неї.
Униз вони спустилися розхитаними сходами. У будинку було тихо. Боббі перехилився через поруччя. Телефон був у вітальні під ними.
– Краще спершу оглянути ці кімнати, щоб на нас не напали зненацька, – сказав він.
Беджер різкими рухами прочиняв кожні двері. Три з чотирьох спалень виявилися порожніми. У четвертій на ліжку вони вгледіли тендітну фігурку.
– Це Мойра! – скрикнула Френкі.
Усі зайшли в кімнату. Мойра була схожа на мертву, лише груди розмірено підіймалися й опускалися.
– Вона спить? – запитав Боббі.
– Мабуть, її теж чимось усипили, – сказала Френкі.
Вона роззирнулася. На маленькій емальованій таці біля вікна лежав шприц для підшкірних ін’єкцій. Поряд стояла спиртівка й підшкірна голка для морфію.
– Думаю, з нею все буде гаразд, – сказала дівчина. – Але все-таки знадобиться лікар.
– Ходімо вниз і зателефонуємо, – запропонував Боббі.
Вони спустилися у вітальню. Френкі боялася, що телефон не працює, але її страхи не справдилися. Їм легко вдалося зв’язатися з відділком поліції, проте пояснити, що сталося, було набагато важче. Місцева поліція ледве не сприйняла це за розіграш.
Однак нарешті їм повірили, і Боббі, зітхнувши, повісив слухавку. Під час розмови він сказав, що потрібен ще й лікар, і його пообіцяли також направити на місце подій.
За десять хвилин до будинку прибули інспектор, констебль і літній чоловік, вигляд якого свідчив про те, що він лікар.
Боббі та Френкі зустріли їх і, ще раз коротко все пояснивши, повели на горище. Боббі відімкнув двері й приголомшено зупинився на порозі. Посеред кімнати лежала купка розрізаних мотузок. Під горішнім вікном стояло ліжко, а на ньому – стілець.
Роджера Бассінґтона-ффренча й слід загув.