Боббі, Беджер і Френкі стояли ошелешені.
– Говорячи про Гудіні, – зауважив Боббі, – наш викрадач його перегудінив. Як у біса він перерізав ці мотузки?
– Мабуть, у нього в кишені був ніж, – припустила Френкі.
– Хай так, але як він його дістав? Обидві руки були зв’язані за спиною.
Інспектор кашлянув. Усі його попередні припущення відновилися. Тепер він був майже переконаний, що все це розіграш.
Френкі й Боббі заходилися пояснювати, але це не допомагало.
На порятунок прийшов лікар.
Коли його провели в кімнату, де лежала Мойра, він одразу сказав, що їй укололи морфій або інший опіат. На його думку, її стан не можна було назвати важким, тож вона прокинеться самотужки за чотири-п’ять годин.
Він запропонував віднести її в машину й доправити в лікарню неподалік.
Боббі й Френкі зголосилися на це, бо інших варіантів не бачили. Продиктувавши свої імена та адреси інспекторові (у достовірність даних Френкі той, здається, не повірив), вони покинули «Тюдор-котедж» і за сприяння поліції отримали дві кімнати в готелі «Сім зір».
Тут, і далі відчуваючи упереджене ставлення з боку стражів закону, трійця була щаслива розійтися по номерах: Беджер і Боббі зайняли подвійний, а Френкі – крихітний номер на одну особу.
За кілька хвилин у двері подвійного номера постукали.
То була Френкі.
– Я тут ось що подумала, – почала вона. – Якщо цей недоумкуватий інспектор і далі нам не віритиме, я маю докази того, що мене отруїли хлороформом.
– Так? І де?
– У ящику для вугілля, – рішуче заявила дівчина.
Розділ тридцять перший. Френкі ставить запитання
Виснажена пригодами, Френкі прокинулася пізно. Було пів на одинадцяту, коли вона спустилася в маленьку готельну кав’ярню. Там на неї чекав Боббі.
– Привіт, Френкі, ну нарешті…
– Ти кудись поспішаєш, любий? – Дівчина сіла на стілець.
– Що ти будеш? У них є риба, яйця, бекон і холодна шинка.
– Я буду тости та неміцний чай, – відказала вона, втихомирюючи друга. – Що з тобою таке?
– Це, мабуть, від удару по голові, – відповів той. – Таке враження, що там усе порозсипалося. І тепер у мені стільки бадьорості, і сміливості, і геніальних ідей, до того ж так кортить ринутися в бій.
– Так чого б і не ринутися? – млосно промовила Френкі.
– Так я і ринувся! Останні пів години говорив з інспектором Гаммондом. Ми тимчасово погодимося з тим, що це був розіграш, Френкі.
– Але, Боббі…
– Я ж сказав «тимчасово». Ненадовго. Треба остаточно з цим розібратися, Френкі. Уже видно кінець. Лишилося зовсім трішки. Ми ж не хочемо, щоб Роджера Бассінґтона-ффренча судили тільки за викрадення. Ми хочемо, щоб його судили за вбивство.
– І ми цього доб’ємося, – підтвердила Френкі, збадьорившись.
– Це вже краще, – схвально промовив Боббі. – Випий іще чайку.
– Як там Мойра?
– Отямилася, але стан не найкращий. Досі дуже налякана. Вона поїхала в Лондон, до лікарні на Квінс-ґейт. Каже, що там почуватиметься в безпеці. А тут їй було страшно.
– Вона ніколи не була надто відважною, – зазначила Френкі.
– Ну, будь-кому було б страшно до паралічу, доки околицями шмигає такий холоднокровний убивця, як Роджер Бассінґтон-ффренч.
– Її Роджер убивати не збирався. Він полює на нас.
– Думаю, він тепер надто зайнятий собою, аби ганятися за нами, – сказав Боббі. – Так, Френкі, ми мусимо докопатися до суті. А суть, мабуть, ховається в смерті Джона Севеджа та в його заповіті. Щось тут не так. Або заповіт підробили, або Севеджа вбили.
– Ну, коли справа стосується Бассінґтона-ффренча, радше можна говорити про фальсифікацію, – задумливо промовила Френкі. – У цьому він неабиякий майстер.
– Може бути і підробка, і вбивство. Треба з’ясувати.
Дівчина кивнула.
– Я дещо записала після того, як проглянула заповіт. Свідками були Роза Чадлі, куховарка та Альберт Мір, садівник. Знайти їх має бути не так уже й важко. Сам заповіт склав нотаріус із «Елфорда та Лі». Містер Спреґ казав, що це солідна контора.
– Гаразд, із цього й почнемо. Гадаю, тобі краще взятися за нотаріусів. Ти з них витягнеш явно більше, ніж я. А я тим часом розшукаю Розу Чадлі й Альберта Міра.
– А де Беджер?
– Беджер до обіду не встає, не хвилюйся.
– Треба допомогти йому владнати справи, – сказала Френкі. – Він мені життя врятував, урешті-решт.
– У всякому разі вони швидко розладнаються знову, – відказав Боббі. – О, а що на це скажеш?
Він дістав брудну картонку й показав дівчині. То була фотографія.
– Містер Кейман, – одразу впізнала Френкі. – Де взяв?