– Учора ввечері, коли я викликав поліцію, це випало з-за телефона.
– Тепер ясно, хто такі містер і місіс Темплтон. Чекай-но.
До них підійшла офіціантка з тостами. Френкі показала фото.
– Ви знаєте, хто це? – запитала вона.
Офіціантка, схиливши голову, роздивлялася світлину.
– Так, я бачила цього джентльмена, але не можу пригадати. О! Та це ж власник «Тюдор-котеджу», містер Темплтон. Вони поїхали, здається, кудись за кордон.
– А що він за чоловік? – запитала Френкі.
– Точно не скажу. Вони рідко приходили, тільки у вихідні час від часу. Їх мало хто бачив. Місіс Темплтон була дуже милою. Але вони недовго жили в «Тюдор-котеджі», десь пів року, а потім один дуже багатий чоловік помер і лишив їм усі гроші. От вони й поїхали жити за кордон. Проте будинок не продали. Думаю, здають його на вихідні. Та навряд чи при їхніх грошах вони повернуться й самі там житимуть.
– У них була куховарка, Роза Чадлі, так? – поцікавилася Френкі.
Але до куховарок офіціантці було байдуже. От великий спадок – куди захопливіше! На запитання Френкі вона відповіла, що точно не знає, і пішла з порожньою тацею для тостів.
– Ясно як день, – промовила Френкі. – Кеймани вшилися звідси, але тримають місце для своєї банди.
Друзі погодилися зробити все так, як запропонував Боббі. Френкі поїхала геть на «Бентлі», прихопивши кілька покупок з місцевих магазинів, а молодик вирушив шукати Альберта Міра, садівника.
З Френкі він зустрівся аж в обід.
– Ну як? – запитав Боббі.
Дівчина похитала головою.
– Підробку можна відкинути, – сказала вона мляво. – Я довго говорила з містером Елфордом – милий стариган. Він чув про наші вчорашні подвиги й жадав дізнатися подробиці. Думаю, їм тут нудно живеться. Коротко кажучи, я його приручила. Потім ми поговорили про справу Севеджа. Я збрехала, що спілкувалася з його родичами, сказала, що вони натякнули на фальсифікацію заповіту. Почувши це, мій старий сполошився – такого не може бути! Листів вони один одному не писали. Він зустрівся з містером Севеджем, і той наполіг на тому, щоб заповіт склали на місці. Містер Елфорд хотів піти й зробити все як слід – ну ти знаєш, як воно робиться: купа слів ні про що…
– Не знаю, – заперечив Боббі. – Я заповітів не складав.
– А я двічі. Другий – сьогодні вранці. Мені був потрібен привід, щоб прийти до нотаріуса.
– І кому ти лишила свій статок?
– Тобі.
– Трохи нерозумно, тобі не здається? Якщо Роджерові Бассінґтону-ффренчу вдасться скинути тебе в прірву, мене можуть повісити за це!
– Я про це не подумала, – відказала дівчина. – Так от, я розповідала про те, що містер Севедж страшенно розхвилювався і змусив містера Елфорда скласти заповіт на місці, а тоді викликав куховарку й садівника як свідків. Потім містер Елфорд забрав заповіт на зберігання.
– Певно, підробку і справді можна відкинути, – погодився Боббі.
– Так, знаю. Неможливо припустити підробку, коли на власні очі бачиш людину. Що ж до вбивства, то зараз про це буде важко щось дізнатися. Лікар, до якого тоді зверталися, помер. А той учорашній працює тут лише два місяці.
– Щось тут забагато смертей на квадратний метр, – зауважив молодик.
– Чому? Хто ще помер?
– Альберт Мір.
– Думаєш, їх усіх прибрали?
– Це вже скидається на масове вбивство. Дозволимо собі дрібку сумнівів щодо Альберта Міра. Йому, бідоласі, було сімдесят два.
– Гаразд, – сказала Френкі. – Виношу вердикт: природна смерть. А що там із Розою Чадлі, вдалося щось дізнатися?
– Так, після Темплтонів вона поїхала працювати на північ Англії, але потім повернулася й вийшла заміж за тутешнього чоловіка, з яким зустрічалася останні сімнадцять років. На жаль, у цієї Рози, здається, не всі вдома. Нічого ні про кого не пам’ятає. Може, ти зможеш якось її розпитати?
– Спробую, – погодилася дівчина. – Дивакуваті люди – моя спеціалізація. До речі, а де Беджер?
– Господи! Я ж геть забув про нього, – відказав Боббі.
Він пішов у номер і повернувся за кілька хвилин.
– Він досі спав, – пояснив. – Уже встає. Покоївка намагалася розбудити його чотири рази, але все марно.
– Тоді побалакаємо з твоєю дивакуватою Розою, – запропонувала Френкі, підводячись. – А потім я мушу купити зубну щітку, нічну сорочку, губку й деякі інші речі, необхідні цивілізованій людині. Минулої ночі я майже возз’єдналася з Природою, тож не думала про них. Просто скинула верхній одяг й упала на ліжко.
– Знаю, – сказав Боббі. – Я зробив так само.
– Поїхали до Рози Чадлі, – нагадала Френкі.