Роза Чадлі, тепер місіс Пратт, жила в маленькому котеджі, з купою меблів та порцелянових собачок. Сама місіс Пратт була на вигляд недалекою жінкою з розкішними пропорціями, риб’ячими очима й усіма ознаками збільшених аденоїдів.
– Бачите, ми повернулися, – безтурботно промовив Боббі.
Місіс Пратт важко дихала й байдужо дивилася на них обох.
– Ми так зацікавилися, коли дізналися, що ви працювали в місіс Темплтон, – пояснила Френкі.
– Так, мем, – відказала місіс Пратт.
– Вона, здається, тепер за кордоном, – вела далі Френкі, намагаючись вдати, що близько знає родину.
– Я чула, що ніби за кордоном, – підтвердила місіс Пратт.
– Ви якийсь час провели з нею, так? – запитала Френкі.
– Який час, мем?
– Певний час із місіс Темплтон, – проказала дівчина чітко й повільно.
– Я б так не сказала, мем. Лише два місяці.
– О! Я думала, ви довше в них працювали.
– То була Ґледіс, мем. Покоївка. Вона жила в них пів року.
– Вас було двоє?
– Так. Вона – покоївка, а я куховарка.
– І ви були там, коли помер містер Севедж?
– Що кажете, мем?
– Ви були там, коли помер містер Севедж?
– Містер Темплтон не помер, принаймні я такого не знаю. Він поїхав за кордон.
– Не Темплтон, а Севедж, – підказав Боббі.
Місіс Пратт дивилася на нього порожніми очима.
– Джентльмен, який лишив місіс Темплтон усі гроші, – сказала Френкі.
Промінчик розуміння пробіг обличчям жінки.
– О, так! Джентльмен, про якого було дізнання.
– Точно! – підтвердила Френкі, підбадьорена своїм успіхом. – Він часто гостював у них, так?
– От цього не можу напевне сказати, мем. Я тоді щойно влаштувалася, розумієте. Ґледіс має знати.
– Але ви були свідком, коли він складав заповіт, чи не так?
Місіс Пратт не розуміла.
– Ви пішли й подивилися, як він підписує документ, і теж його підписали.
Знову промінчик.
– Так, мем. Ми з Альбертом. Я такого ніколи раніше не робила, і мені це не сподобалося. Я сказала Ґледіс, що не люблю підписувати папери, і це вже точно, але Ґледіс запевнила, що все буде добре, тому що містер Елфорд був там, а він хороший джентльмен, до того ж нотаріус.
– І що саме там сталося? – запитав Боббі.
– Що, сер?
– Хто покликав вас, щоб ви розписалися? – запитала Френкі.
– Господиня, мем. Вона прийшла на кухню і сказала, щоб я пішла надвір і покликала Альберта, а потім ми разом прийшли в найкращу спальню – господиня звільнила її напередодні приїзду того містера… ем… джентльмена. Там, на ліжку, сидів той джентльмен. Він здавався дуже хворим. Я його раніше не бачила. Але вигляд у нього був жахливий. Містер Елфорд також був там, говорив дуже чемно, пояснив, що мені нема чого боятися і що треба просто розписатися там, де розписався той джентльмен. Я так і зробила, а тоді дописала «куховарка» після підпису. А потім те саме зробив і Альберт, а я повернулася до Ґледіс. Я вся тремтіла й сказала, що ніколи не бачила, щоб людина була так схожа на мертвяка, а Ґледіс сказала, що минулого вечора в нього був нормальний вигляд і що, мабуть, щось у Лондоні засмутило його. Він поїхав у Лондон дуже рано, ще до того, як усі прокинулися. А потім я сказала Ґледіс про те, що мені не сподобалося розписуватися, а вона заспокоїла мене тим, що поряд був містер Елфорд.
– А містер Севедж, той джентльмен, коли він помер?
– Наступного ранку й помер, мем. Звечора зачинився в кімнаті й нікого не підпускав, а коли Ґледіс покликала його до сніданку, він уже був холодний, а біля ліжка лежала записка. «Слідчому», – було написано там. О! Ґледіс аж у голові запаморочилося. А потім було дізнання і все таке. Десь за два місяці місіс Темплтон сказала, що їде за кордон. Але вона знайшла мені хороше місце на півночі з високою платнею… і ще подарунок я від неї отримала, ось так. Дуже мила леді, ця місіс Темплтон.
Тепер місіс Пратт уже сповна насолоджувалася своєю балакучістю.
Френкі встала.
– Що ж, було цікаво почути все це. – Дівчина дістала з гаманця купюру. – Дозвольте лишити вам маленький…е-е-е… подарунок. Я згаяла стільки вашого часу.
– Ох, дякую, мем, справді, мем. Гарного дня вам і вашому милому джентльменові.
Френкі почервоніла й швидко пішла геть. Боббі за кілька хвилин вийшов за нею. Вигляд він мав стривожений.
– Здається, – сказав він, – вона все нам розповіла.
– Так, – погодилася дівчина. – І це тримається купи. Виходить, Севедж дійсно склав той заповіт і дійсно був дуже наляканий раком. Навряд чи вони могли підкупити лікаря з Гарлі-стріт. Думаю, просто вирішили розправитися з Севеджем якнайшвидше, поки він не переписав заповіт. Але як довести, що його вбили, я не знаю.