Выбрать главу

Дівчина купила марок на два шилінги, кинула щось про погоду, а потім додала:

– Але, здається, у вас тут погода краща, ніж у моїх краях. Я живу у Вельсі, у Марчболті. Там такі дощі, вам і не снилося!

Поштарка враз сказала, що в них теж часто дощить, а на минулі свята лило як із відра.

Френкі відповіла:

– У Марчболті живе жінка, вона з ваших місць. Ви часом її не знаєте? Еванс, Ґледіс Еванс.

Поштарка нічого не запідозрила.

– Авжеж, – сказала вона. – Працювала тут така, у «Тюдор-котеджі». Але вона не місцева. Приїхала з Вельса, а потім повернулася назад і вийшла заміж. Тепер її прізвище Робертс.

– Точно, – підтвердила Френкі. – А ви, бува, не маєте її адреси? Я позичила в неї дощовик і забула віддати. Якби знала адресу, то можна було б надіслати.

– Так, зараз, – відповіла жінка. – Десь була. Час від часу Еванс надсилає мені листівки. Вони з чоловіком разом працюють в якомусь маєтку. Зачекайте хвилинку.

Вона пішла, покопирсалася в кутку й повернулася з папірцем.

– Ось, – сказала поштарка, простягаючи його.

Боббі й Френкі прочитали адресу разом. Такої вони не очікували побачити.

Місіс Робертс

Будинок вікарія,

Марчболт,

Вельс

Розділ тридцять третій. Сенсація в кав’ярні «Орієнт»

Боббі з Френкі самі не зрозуміли, як їм удалося вийти з пошти, не продемонструвавши своїх справжніх почуттів.

Зате на вулиці вони, не змовляючись, глянули одне на одного й щосили зареготали.

– Увесь цей час вона була в будинку мого батька! – задихався від сміху молодик.

– А я передивилася інформацію про чотириста вісімдесят Евансів, – простогнала дівчина.

– Тепер ясно, чому Бассінґтон-ффренч так тішився, коли дізнався, що ми не здогадуємося про Еванс!

– А ще ясно, чому це здавалося їм небезпечним. Ви з Еванс жили під одним дахом.

– Поїхали, – промовив Боббі. – Наступна зупинка Марчболт.

– Усі дороги ведуть додому, – сказала Френкі.

– Чорт забирай! – вигукнув Боббі. – Треба ж якось віддячити Беджерові! Френкі, у тебе є гроші?

Дівчина відкрила сумочку й дістала стосик банкнот.

– Дай це йому і скажи, щоб уладнав справи з кредиторами. Перекажи також, що мій батько купить у нього гараж і зробить його менеджером.

– Добре, тільки поїхали скоріше.

– Чому ми так квапимося?

– Сам не знаю, але відчуваю – щось може трапитися.

– Жах який. Мерщій у дорогу.

– Я поговорю з Беджером, а ти йди заводь машину.

– Не бачити мені зубної щітки, – сказала Френкі.

За п’ять хвилин вони вже мчали з Чиппінґ-Сомертона. На швидкість авто Боббі поскаржитися не міг.

А втім, Френкі раптом промовила:

– Слухай, Боббі, треба швидше.

Молодик зиркнув на стрілку спідометра, яка показувала 135 км/год, і сухо відповів:

– Не бачу інших варіантів.

– Можна взяти авіатаксі, – запропонувала Френкі. – До аеродрому Мідшот кілометрів дванадцять.

– Оце поворот, – сказав Боббі.

– Але за дві години будемо вже вдома.

– Добре, – погодився він. – Летімо.

Усе довкола почало скидатися на сон. Боббі не розумів, навіщо вони так поспішають у Марчболт… Він підозрював, що й Френкі цього не розуміє. Просто інтуїція щось підказувала.

У Мідшоті Френкі попросила покликати містера Дональда Кінґа, і до них вийшов неохайний молодик, який мляво здивувався її появі.

– Привіт, Френкі, – озвався він. – Сто років тебе не бачив. Що ти хотіла?

– Мені потрібне авіатаксі, – сказала дівчина. – Ви ж таким тут займаєтеся?

– О! Так! А куди тобі треба?

– Мені треба швидко дістатися додому, – відповіла Френкі.

Містер Дональд Кінґ здійняв брови.

– І все?

– Не все, але я виклала суть, – сказала вона.

– Добре, зараз зробимо.

– Я випишу вам чек, – промовила Френкі.

За п’ять хвилин вони вже були в повітрі.

– Френкі, – запитав Боббі, – чому ми це робимо?

– Уявлення не маю, – відказала дівчина. – Але відчуваю, що так треба. А ти ні?

– Як не дивно, і я теж. Хоча не розумію, чому. Сподіваюсь, наша місіс Робертс не полетить на мітлі.

– Хтозна. Ми ж не знаємо, що надумав Бассінґтон-ффренч.

– Дійсно, – задумливо мовив Боббі.

Коли вони прибули на місце, починало сутеніти.

Літак приземлився, а вже за п’ять хвилин Боббі й Френкі в’їздили в Марчболт на «Крайслері» лорда Марчінґтона.

Вони зупинилися перед воротами будинку вікарія – дорога машина не змогла б розвернутися на вузенькій під’їзній доріжці.