Але Ви зловили її на гарячому – і вона втратила голову. На суді Мойра вплутала у справу мене, уявляєте!
Я почав уже трохи стомлюватися від неї…
Однак навіть не здогадувався, що вона про це знає.
Розумієте, усі гроші — мої гроші, опинилися в її руках! Але якби я з нею одружився, то вона ще швидше набридла б мені! Я люблю розмаїття.
Отже, я починаю життя заново…
А все через Вас і цього гидкого Боббі Джонса. Та я не сумніваюся, що з усім упораюся добре!
А може, погано, а не добре?
Адже я ще не позбувся своїх недоліків.
Але я точно знаю: якщо не вдається спочатку, треба пробувати, пробувати, пробувати знову й знову.
Прощавайте, люба, чи, може, au revoir. Шляхи Господні несповідимі, чи не так?
Ваш заклятий ворог, великий і жахливий злочинець,
Роджер Бассінґтон-ффренч
Розділ тридцять п’ятий. Новина з будинку вікарія
Боббі простягнув листа Френкі, і та, зітхнувши, його взяла.
– Він дійсно дуже незвичайна людина, – промовила вона.
– Так, він тобі одразу сподобався, – холодно завважив Боббі.
– У нього така харизма… – сказала Френкі. – І в Мойри теж, – додала вона.
Боббі почервонів.
– Хіба не дивно, що весь цей час ключ до розгадки ховався в будинку вікарія? – запитав він. – Ти ж знаєш, що Карстерс таки написав Еванс, тобто місіс Робертс?
Дівчина кивнула.
– Написав, що збирається приїхати, бо йому потрібна інформація про місіс Темплтон. Він вважав, що вона скоїла серйозні злочини в кількох країнах світу і що поліція може зацікавитися нею.
– Але коли його зіштовхнули зі скелі, то Еванс не збагнула, що тут щось є, – з гіркотою промовив Боббі.
– Це тому, що загиблого впізнали як Прітчарда, – пояснила Френкі. – Цей трюк із упізнанням був дуже доречним. Якщо загинув чоловік на прізвище Прітчард, то хіба це міг бути Карстерс? Так працює звичайний розум.
– Цікаво те, що вона впізнала Кеймана, – вів далі Боббі. – Мигцем побачила його, коли містер Робертс впускав того до будинку, і запитала, хто це. Робертс відповів, що то містер Кейман, а вона здивувалася: «Це ж треба, він як дві краплі води схожий на чоловіка, у якого я працювала».
– Неймовірно, – сказала Френкі. – А втім, навіть Бассінґтон-ффренч видав себе раз чи двічі, – вела вона далі. – А я, ідіотка, усе проґавила.
– Не може бути.
– Може. Коли Сильвія сказала, що чоловік на фото в газеті нагадував Карстерса, Роджер відповів, що вони не дуже схожі. Отже, він бачив обличчя загиблого. А пізніше сказав мені, що не підіймав носовичка.
– А як ти здогадалася про Мойру, Френкі?
– Думаю, це опис місіс Темплтон мене наштовхнув, – задумливо промовила вона. – Усі казали «така мила, така мила». На місіс Кейман це було не схоже. Ніхто з прислуги не назвав би її «милою». А потім, коли ми прийшли до будинку вікарія й побачили там Мойру, в голові у мене промайнуло: «А що як місіс Темплтон – це Мойра?»
– Яка ж ти розумна.
– Мені так шкода Сильвії, – сказала Френкі. – Тепер, коли Мойра втягнула в розслідування Роджера, вона отримала надмір небажаної уваги. Але доктор Ніколсон дбає про неї, і я не здивуюся, якщо вони врешті-решт будуть разом.
– Здається, усе завершилося щасливо, – підсумував Боббі. – У Беджера в гаражі все добре – завдяки твоєму батькові. І завдяки йому ж таки я маю цю чудову роботу.
– А це чудова робота?
– Керувати кавовою плантацією в Кенії за величезну зарплатню? Ще й яка чудова! Я про таке міг лише мріяти.
Боббі помовчав.
– Тепер чимало людей приїздить туди у відпустку, – за хвильку додав він.
– А багато хто й узагалі осідає там, – сором’язливо відказала Френкі.
– Ох, Френкі, а ти?.. – Молодик зашарівся, затнувся, але оговтався і все-таки спитав: – Чи погодилася б ти?
– Погодилася б, – відповіла Френкі. – Тобто я згодна.
– А я завжди був закоханий у тебе, – здавленим голосом зізнався Боббі. – І почувався нещасним, знаючи, ну… що нічого хорошого з цього не вийде.
– Мабуть, саме тому ти був такий грубий до мене там, на полі для гольфу?
– Так, я тоді був не в гуморі.
– Гм… А як же Мойра?
Боббі зніяковів.
– Ну, її обличчя дійсно вразило мене, – визнав він.