– А чим ви займаєтеся, юначе? Вдома у відпустці? Щось таке?
– Більшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – відповів він. Трохи помовчав і додав: – Я служив на флоті.
– Важкі часи, важкі тепер часи, – прорік містер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачі, звісно.
– Дуже дякую, – чемно відповів Боббі.
Він спостерігав, як вони йшли зарослою бур’янами під’їзною доріжкою.
Стоячи там, молодик глибоко замислився. У голові вирували різноманітні думки, плутані міркування: фотографія, обличчя дівчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – і тепер, десять-п’ятнадцять років по тому, місіс Кейман з густим макіяжем, вифарбуваним хною в дикий колір волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, які губляться в складках шкіри, ставши схожими на очі поросяти. Молодість і невинність без сліду стерлися з її лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубіяна, містера Кеймана. А вийшла б за когось іншого, можливо, старість не так її спотворила б. Сиві пасма, ті самі очі на гладенькому блідому обличчі. Та, можливо, у всякому разі…
Боббі зітхнув і похитав головою.
– Шлюб усе псує, – похмуро пробурмотав він.
– Що ти кажеш?
Молодик отямився від глибокої задуми й помітив Френкі, яка нечутно постала перед ним.
– Привіт, – озвався він.
– Привіт. Чому псує? І чий?
– То я так, загальне міркування, – пояснив Боббі.
– А точніше?..
– Про руйнівний вплив шлюбу.
– І кого шлюб зруйнував?
Боббі пояснив. Йому здалося, що Френкі не пройнялася.
– Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.
– А коли ти її бачила? Ти була в суді?
– Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана справа про отруєння з доповідями експертів і таким іншим, але не можна бути надто прискіпливим, коли трапляються такі прості задоволення. Я до кінця сподівалася, що з’явиться якийсь натяк на інсценування, але все здавалося до прикрості прозорим.
– Яка ти кровожерлива, Френкі.
– Згодна. Це, мабуть, атавізм. (До речі, як це правильно вимовляється? Ніколи не знаю.) Не думаєш? Упевнена, що маю атавістичні інстинкти. У школі мене кликали «Мавпочкою».
– Мавпам подобається убивати? – спитав Боббі.
– Ти говориш як кореспондент якоїсь недільної газетки, – сказала Френкі. – Наші кореспонденти сходяться на думці…
– Знаєш, – мовив молодик, повертаючись до попередньої теми. – Я не згоден з тобою щодо місіс Кейман. Її світлина була мила.
– Відретушована, от і все, – перебила дівчина.
– Ну, тоді настільки відретушована, що оригінал важко впізнати.
– Ти сліпий, – сказала Френкі. – Фотограф застосував усі доступні фотомистецтву інструменти, але світлина однаково відштовхує.
– Я абсолютно з тобою не згоден, – холодно відказав Боббі. – І взагалі, де ти її бачила?
– У місцевій газеті «Івнінґ еко».
– Ймовірно, просто погано надрукували.
– Здається мені, ти геть схибнувся, – сердито заявила Френкі, – на цьому наштукатуреному рудому кейманівському стерві.
– Френкі, – промовив молодик. – Ти мене дивуєш. Ще й у будинку вікарія. Майже свята земля, можна сказати.
– Ну, а ти не поводься так дивно.
Запала тиша, а потім напад Френкі раптом минув.
– Що справді дивно, – продовжила вона, – то це сваритися через оту кляту жінку. Я прийшла запропонувати тобі партію в гольф. Що скажеш?
– Гаразд, моя повелителько, – радісно відповів Боббі.
Вони весело вирушили на поле, і йшлося їм про слайси та удари й про те, як ідеально підсікти м’яч, щоб він приземлився на гріні.
Недавня трагедія забулася, аж поки Боббі, закочуючи м’яча патером[8] в одинадцяту, щоб зрівняти рахунок по лунці, не скрикнув.
– Що таке?
– Нічого. Просто дещо згадав.
– Що?
– Ну, ці люди, Кеймани, прийшли до мене запитати, чи не сказав, бува, Алекс Прітчард чогось перед смертю, і я відповів їм, що ні.
– І?
– Я тільки-но згадав, що він дещо промовив.
– Не найкращий ранок у твоєму житті, правду кажучи.
– Розумієш, вони мали на увазі не це, тому я, мабуть, і не згадав одразу.
– І що ж він сказав? – поцікавилася Френкі.
– Він сказав: «Чому не Еванс?»
– Як дивно. І більше нічого?
– Ні. Він просто розплющив очі, раптово промовив це, а потім помер, бідолашний.
– Ну, що тобі порадити, – озвалася Френкі, обмірковуючи почуте. – Не бачу причин для хвилювання. Це не важливо.