Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, про яку було згадувано вже, між 1927–1939 роками понад 10 мільйонів населення.
Але радянська статистика не заслуговує на довір’я. Перепис в кінці 30-х років починався двічі. Раз, в 1937 році, після закінчення перепису все було зліквідовано й запроектовано перепис наново, віддаливши його на довший час, бо наслідки першого перепису були жахливі.
Відклавши перепис, вжито було негайних заходів, щоб сяк-так виправити трагічний стан з кількістю населення в окремих республіках, а особливо в Україні. Негайно було проголошено закон про заборону абортів, про нагороду за многородність тощо, щоб збільшити приріст.
А тоді приступлено до перепису в 1939 р. Причім переписувано навіть по камерах смертників, затримавши виконання смертних вироків до закінчення перепису. І все ж на Україні не вистачало кілька мільйонів проти 1927 р., й то за даними цього, перепрошую, «перепису». Ось чому я не хочу вертатись під більшовизм й ніколи не дамся живим, щоб мене сталінські сатрапи везли на «совітську родіну».
VII
Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років: цебто половина мого свідомого життя проведена в тюрмах і концтаборах большевії. Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім’я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями.
Недарма там виховався тип людини, такий поширений там, — людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.
Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни.
Отже, парадокс!
VIII
Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по «сталінській конституції» мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу.
Одначе це лише в теорії.
А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм «рівноправним» союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить на створенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиною мовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою.
Тому найменший прояв власної волі будь-якої з «рівноправних» націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором.
Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т. зв. «єдиний радянський народ», цебто фактично в російський народ.
Ось тому патріотизм «місцевий», цебто патріотизм кожного з представників отих 100 національностей — прагнення до національної свободи й незалежності — вважається за найтяжчий злочин й так тяжко карається.
Цебто любов до свого народу й до Вітчизни (не до тюрми народів — СРСР, а, скажімо, до Грузії, до України, до Білорусії і т.д.) вважається за найтяжче зло. Ось чому українцям навіть поза межами СРСР не дають спокою й намагаються силою й провокаціями затягти їх назад і знешкодити.
А щоб світ не обурювався, а, навпаки, помагав більшовизмові в його роботі, більшовизм намагається довести всім, що українці є «воєнними злочинцями», ворогами більшовизму.
Так, українці є ворогами більшовизму, але не є воєнними злочинцями. Бо вони боролися однаково проти Гітлера й проти Сталіна.
Вони боролися проти обох ще до цієї війни, так само боролися проти обох у цій війні.
Багато з нас після тюрем і концтаборів у Сталіна пройшли через концтабори гестапо — через Дахау, Белз, Бухенвальд, Авшвітц тощо. А ще більше повішено і закатовано Гітлером — Сталіновим союзником з 1939 р. Більшовизм це знає. Але він нас намагається оганьбити в найпідліший спосіб, щоб ніхто в світі не співчував і не захищав нас.
Чому?
Тому що ми являємо для нього небезпеку — ми є носіями тієї правди, про яку не знає світ, але мусить знати, — цього боїться більшовизм.
IX
Я не хочу вертатись на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж. Партійна кліка, яка дотримується гасла «мета виправдовує всі засоби», дійсно не перебирає ніякими засобами. А через те, що мета більшовиків мінялася кілька разів за роки їх панування (від мети будування соціалізму з культом Карла Маркса до мети створення російської імперії з культом царя Петра І, або від мети безбожництва до мети попирання російської православної церкви і т.д.), не важко уявити, скільки найпротилежніших засобів застосували більшовики. Раз для того, щоб ту мету будувати, а раз для того, щоб її руйнувати; раз, щоб викорінювати релігію, як «опіум для народу», стріляючи священиків та руйнуючи храми, а раз для реставрації російської церкви, стріляючи безвірних (як-от Ярославського) і засилаючи на каторгу представників інших церков. Або раз караючи за виступи проти Єжова і «єжовщини», а раз за підтримку того самого Єжова і «єжовщини» і т.д., і т.д.
І все це робилось з одвертим цинізмом і холодною жорстокістю і все в «Грандіозних» масштабах. А людина під тим режимом позбавлена людської гідности й найелементарніших людських прав. Коли громадянина (і то незалежно від його віку, стану та будь-яких заслуг перед народом) брано НКВС під арешт, то ніхто його не міг ані заступити, ані захистити. Інститут заступників на Сході (адвокатів) фактично не існував. Як не існували і відкриті суди для політичних. Мільйони людей знищено так, що невідомо, де вони ділися.
Відповідальність за батька (і не тільки тоді, як він був дійсно злочинцем, а вже тоді, коли він був дійсно заарештований) зразу ж перекладалась на дітей і на всю родину, їх піддавано переслідуванням теророві.
Наприклад: Беручи до в’язниці батька (а брали там всіх, причім раніше ламали ребра і викручували на допитах суглоби, а тоді вже пред’являли — часто через два роки — ордер на арешт і обвинувачення, зроблені заднім числом, щоб сяк-так формально закінчити справу; а було так, що раніше людину розстрілювали, а тоді вже встановлювали, що розстріляли не того, кого мали розстріляти, а випадково однофамільця) — отже, беручи до в’язниці батька родини і ще не вияснивши його провини, викидали його родину геть на вулицю, таврували їх ворогами народу, організовували цькування їх в суспільстві, позбавляли праці і засобів існування.