— Чому ж? — запитав я байдуже: як ніби мені стало все одно і я снюсь самому собі.
— Та тому, — сказало дівчисько, — що в наш час кнопці нема чого бути там, під землею. Тому, що її з собою ж можна носити! Ну, зрозуміли? Достатньо подати лише радіосигнал на базу. І тому... тому тато, він... Ну, ви зрозуміли?
— Ні.
— Який же ви! — вона взяла мою долоню, приклала її навіщось до свого живота. — Тато, він пояснив мені все. Ви не знаєте ще нашої медицини. Я незаймана, розумієте? Тато добре, тато чудово її заховав, цю кнопку.
— Він сховав її у свій годинник, — сказав я. — У свій особистий годинник, який він ніколи не знімає. Коли захоче — він зніме задню кришку і натисне кінчиком нігтя цю радіокнопку. І сигнал, він полетить у...
— О ні, ні! — вона притиснула своїми долонями мою — так, що я відчув тепло і биття її плоті: і гумку навскоси, під джинсовою тканиною. — Тато жахливо, жахливо ревнивий, для нього все закінчено, весь світ закінчений.
— Якщо що? — запитав я.
— Якщо я буду чиясь, розумієте? Для нього нехай вибухне світ, якщо я буду належати комусь. О, він божевільний, мій тато. Всі диктатори божевільні.
— Але він наш Президент, — сказав я.
— О ні, ви нічого не знаєте. Я стільки пережила. Я втекла, і я...
Вона, заплакавши, схопила мене за рукав, потягла кудись за ріг, за виступ стіни — і там, у глухому куті, були двері: двері її кімнати. Я впав на ліжко, мало що розуміючи. Вона була сильна дівчина — фіктивна дочка Президента, місцева повія в джинсах і символічній маєчці. Але оскільки вона продовжувала плакати, стягуючи з мене мою денну шкіру, — я не пручався. Я тільки думав, здригаючись від її потужних рухів, яким чином вона вгадала мої думки про кнопочку.
Як раптом я зрозумів, що залишився беззахисний перед нею. І мені, загалом, було все одно: і я радий був тому, що сталося, так — радий. Навіть краще, що вона втекла з психлікарні — чим більше абсурду, тим краще. Чим менше розумієш життя, тим краще: я це збагнув тієї ж секунди. І я цілував її, як ніби вона була рідна: з якимось відчаєм і поспіхом.
— Мені буде боляче. Ви перший... — прошепотіла вона: раптом несподівано ласкаво, цілуючи мені очі.
Моя доля, моє самолюбство — все зникло кудись: я випав в інший вимір. Тільки її тіло — таке живе — билося рибиною в моїх довгих кінцівках. Вона терлася об мене, як треться хвиля об скелі — налітаючи і опадаючи: тільки замість шуму прибою я чув її собаче завивання. А я — я був скелею, був хвилерізом, що розбиває хвилю. Я лише мовчав, а вона говорила. Її радість — це була її жалість: вона скаржилася мені, кожною наступною хвилею.
Так перевертається, зігрівшись, вода: як переверталася, ковзала піді мною вона. Все частіше, все швидше. І я знав про кінець. Так раптом, ні з того ні з сього, закипає гаряча кава — різко піднімаючись вгору. Так почала закипати вона, покрившись дрібним тремтінням, дрібним потом. І тоді я, стиснувши її щосили, проник в ті глибини, звідки почув поклик. Бог покликав мене, і я не міг встояти. У ті останні секунди — як буває перед смертю — я все зрозумів, сенс всієї нісенітниці, яку вона плела: зрозумів, що вона не брехала. Що вона насправді була президентською дочкою — Боже мій! Але я... Я вже не міг зупинити свого тіла, яке мені не підкорялося. У ті кілька останніх секунд.
Разом з її і моїми здавленими криками — разом з тремтінням наших тіл — затремтіла будівля готелю і страшний, що наближався, гул — неначе обвалився увесь світ — наповнив простір. В останньому зусиллі я вперся у щось тверде — в її глибині — і сховавши обличчя на її гарячих грудях, слухав судоми могутнього пальця: стискаючи її в обіймах. А в цей час, один за одним, п’ять материків, підіймаючись у повітря, повільно перетворювалися на пил.
Інфаркт
Серце мене схопило, коли я лежав у ванні, наповненій парою — я вже десь читав про таке: чоловік зачинив на ключ зсередини вхідні двері, напустив у ванну окропу і поліз паритися (він хворів на ревматизм). Коли ж у нього стався напад, він не знайшов у собі сили підвестися, так і помер, у тому окропі: знайшли його через два тижні, якісь родичі, виламавши з поліцією двері.
Але ні, цього не могло трапитись зі мною. Я зробив зусилля і спробував сісти: ага, якби ж то! При спробі найменшого руху біль у серці настільки посилювався, що я відразу повертався у початкове положення.
Щоби покликати на допомогу — треба було вийти з ванної: у квартирі був телефон, на сходовій клітці — сусіди. Може, минеться? Я подивився на двері ванної: і їх, як на зло, я замкнув зсередини, механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.
Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?
У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:
— Давай, кінчай його.
Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі — якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.
— Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? — і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.
— Хто ви? — запитав я через силу.
— Дивись, який культурний.
Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.
Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку — там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.
— Дивись не дивись, а тобі капець, — сказало друге створіння і теж стало наближатися.
— Хто ви?
— Боги ми, боги, — сказало те, яке нагадувало жабу. — Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.
— Неправда, — сказав я. — Бог не такий.
— Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! — перекривило мене страхіття. — Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли — самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.
Я засміявся раптом:
— Ні, це неможливо.
Настільки все це здавалося безглуздим.
— А ось зараз подивимося, можливо чи ні.
І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.
— Ой!
Моє серце пронизав божевільний біль.
— Давай помучимо його, — почув я громовий голос з іншого боку, з-під стелі.
— Ой! Ай! А-а!
Я весь спітнів — це був інший піт, не від окропу.
— Ну як, добре, ні? — захихикав карлик. — Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк — здох вже, чи що?
Він уважно подивився на мене.
— І... — я насилу підбирав слова, — і... ви є... боги?
— А хто ж, персонажі з ваших безглуздих казок, чи що? — заржав карлик.
— І... і... немає іншого бога?
— Ідіот.
І тут я побачив, у тумані пари, видіння: це були знайомі і незнайомі мені події, що проходили низкою, одна за одною. Там лилася кров, тріумфували ницість і посередність, потерпали у злиднях або просто гинули чесні і благородні люди, в цілковитій невідомості. Батьки оплакували смерть своїх дітей — безневинних янголят...
— Бачиш? — сказав карлик. — Бачиш, яке блядство?
— Бачу, — сказав я.
— Світ створений Сатаною.
— Так.
— Сатаною. Після смерті всі прозрівають.
— Я ще не помер.
— Ти вже труп. Труп.
І він зробив щось рукою — я закричав не своїм голосом від болю. Карлик розсипав радісний сміх.
— Ти садист? — запитав я, віддихавшись.
— А хто ж, по-твоєму, бог такого світу? Навіщо йому страждання людей, якщо він не садист?
— Значить, усі наші молитви...
— Вигадані вами самими казки, для заспокоєння. Зрозумів, ні? Усі ви просто бовдури, бовдури, бовдури!
І, розгарячившись, він почав бити мене по голові пляшкою, повною шампуню, дуже боляче.