Я прийшов додому, а Люба мовчить. Ну, що таке? Як так можна жити? «Люб, — кажу. — Чуєш? Не мовчи». А вона у відповідь... мовчить. «Не мовчи, а то зараз трахну!» Вона як подивиться на мене. «Ну, що ти дивишся? Що? Вбивця, так? Вбивцю бачиш?» А вона — це просто незбагненно — каже тремтячим голосом (ось-ось заплаче): «Так». І — бігом з кухні. І вже ридає, у себе в спальні. Ну, я давай бити меблі та посуд. Розбив табуретку, стіл і просто впав на підлогу. Ось тут руку обдер, кров тече. Ну що, що робити? Люба ще більше ридає. Добре, діти в садочку. З розуму зійду. «Уб’ю!» — як зірвуся раптом, а Люба, побачивши мене в дверях, — у куток, у повній істериці, очі — ось такі, абсолютно божевільні. «Не вбивай!» — кричить.
Ну, думаю, діла. Тут і до психушки недалеко. Нерви — як ганчірка стали. Розвернувся мовчки, пішов на кухню, вийняв із шафки півлітра і тут же випив, з горлечка.
Це мене і врятувало. Знав, що чиню як останній алкаш, але приклався і вичистив до дна. А через десять хвилин звалився. Звичайно, краще було б яке-небудь сильне заспокійливе прийняти. Потрійну дозу тазепаму. Але ми зроду нічого подібного вдома не тримали. Зрештою — потрібно було відключитися, на довгий час, інакше б нерви на місце не стали і невідомо, чим би все скінчилося. Так що я розумно зробив, що напився.
Люба трохи ще поістерикувала, в спальні, сама з собою (потім зізнавалася, що загороджувала двері шафою, щоб не увірвався: хоча, звичайно, знала, що корчить дурня. Але навмисне лякала себе). Потім, не чуючи ніяких звуків, схаменулася трохи. Моча з голови відхлинула. Поставила шафу на місце і пішла на кухню дивитися. Ну, я лежу, на купі полін, весь вивернутий. Вона, звичайно, в крик: вирішила, що покінчив з собою. Потім натрапила на порожню пляшку і все зрозуміла. Вирвало мене кілька разів, у знетямі, але я не пам’ятаю.
Ну, проспав я щось тридцять годин. Знайшов себе у спальні на ліжку і навіть посміхнувся. Добре було якось на душі. Сонце у вікні. Тут Люба зайшла: «Ну, як ти?» І як пригорнеться. Боже ти мій. Все знову добре. Я, хоч і згадав, що було щось, жахливе, але ніби вже крізь якийсь фільтр все побачив. Дистанція, значить, з’явилася. Нерви заспокоїлися, гостроти немає. Ну і Люба, звичайно. Тулиться, інша зовсім. Видно, теж виспалася, пройшло трохи часу.
А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли. Особливо після одного випадку, коли, проходячи повз їх будинок, випадково побачив цю саму матір, яка зло і дрібно сварилася з сусідкою. І нічого доброго і високого до неї не відчув.
Останнім часом ми щось з Любою гриземося, через всілякі житейські причини. Гроші у нас завелися, а радості якось немає. Мій старший, Вовка, гуляти почав, вночі не приходить ночувати. Коротше, щодня по новій проблемі. Нудно якось. Помітив, що Люба дивиться на мене, наче мене немає. «Піди винеси сміття». А сама щось там шкрябає, на кухні. «Єлізарови на тому тижні відлітають в Париж». А самій ой як хочеться, в Париж. «Люба», — кажу. «Що?» — роздратовано так. «Нічого». І йду виносити сміття.
Боже ти мій, от життя. Що з нами відбувається. Набридли один одному, чи що? Сміття, Вовик. Париж. Гроші. А, ще, здається, вбив людину. Було діло. Завтра вранці на роботу. А-а-а, спати хочеться. Ні почуттів, ні смислу. Все-таки тоді, в ті жахливі дні, я жив повноцінно, потужно. І плакав від горя разом з тією старою. І страждав.
«Люба, — сказав я ввечері. — Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.
Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах... Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.
Мій Барабанкін
— Я захотів змінити зовнішність, — сказав він і подивився мені в очі.
— Невже для тебе це так важливо?
Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?
— Я той же, — сказав він. — Усередині я той же.
І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у волоссі, як лісова тварина, з ріжками, що пробивалися на голові.
— Але ж ти — жахливий, — сказала я. — Ні, це немислимо! Це якийсь кошмар!
Коли минулась моя істерика, він посадив мене перед собою і розповів усе по порядку. Як він вводив гормони для оволосіння, як і за допомогою чого нарощував кісткову тканину на черепі для ріжків.
— Плоть податлива, як глина, — казав мені цей божевільний, гріючи мене теплою шубою свого суцільного, як у лева, волосяного покриву. — Коли-небудь люди будуть ставитися до плоті творчо. Коли-небудь вони зрозуміють, чим вони вимірюються насправді.
— Чим же? — запитала я, кутаючись у довге чорне волосся його грудей і стегон. — У мене таке відчуття, що я в руках у справжнього дідька.
Він засміявся.
— Ну от бачиш, ти і звикла, — і, подумавши, додав: — У мене скоро будуть великі роги, як у корови.
— О Господи.
— Так, бути лісовиком мені вже набридає. Ось тут у мене буде вим’я, з чотирма дійками, як належить.
— Іти будеш ходити рачки?
— Можливо. Або на двох, як у цирку. Корова на двох ногах.
І він знову засміявся: я ніде не чула такого легкого, вільного сміху.
— І ти щасливий?
— О так.
Він не брехав. Барабанкін. Він завжди жив, як хотів, не дивлячись ні на кого: і через те був щасливий.
— І тебе що ж, можна буде доїти?
— Аякже. Це будуть справжні молочні залози. Як у тебе.
І він, справжній лісовик, схопив мене своєю волохатою рукою за груди.
— А хвіст? У тебе буде хвіст? — запитала я.
— Він і зараз у мене є, — і він трохи підвівся, разом зі мною, щоб я побачила кінчик хвоста, яким він помахував. — Тільки він відросте ще на півметра, як у справжньої корови.
— А далі? — запитала я.
— Що далі?
— Далі ти ким будеш?
— Ще не знаю. Можливо, я відрощу собі крила. Треба наростити кістку на лопатках.
— З лісовика в ангели?
— Чому б ні?
І знову цей дзвінкий добрий сміх. Ні, він насправді божевільний, мій Барабанкін.
— Давай я і з тебе що-небудь зроблю, — він жартівливо вдарив мене пальцем по носі. — Хочеш роги, вим’я?
— Ні вже, дякую, — я спробувала вирватися з його рук і сісти. — Я хочу залишитися людиною.
— А я хто тоді? — запитав він якось трохи розгублено.
— Ти лісовик.
— Але ти ж знаєш, що це я?
Коли я не дивилася на нього — мені насправді було байдуже, яка у нього зовнішність чи «форма плоті», як він говорив. Але варто було поглянути на його тіло, все в довгому густому волоссі, чи на його роги, хвіст — яку мене входив страх. Страх і жах.
— Не експериментуй більше, Гришо, га? Я тебе прошу, — я обняла його за волохату шию. — Я збожеволію з тобою.
— Мені треба ще відростити вим’я, потім крила, — він узяв мене на руки і став носити по кімнаті, як дівчинку. — Коли-небудь світ людей стане різноманітним. Зараз всі наче близнюки. Всі люди — близнюки. Ти можеш розрізнити японців? Вони для нас всі на одне обличчя. А ми — для них. У цьому є щось жахливе.