І я різко, не в змозі більше страждати і чекати, крутонув ручку діапазону: 360°! І різко кинув важіль потужності вниз до крайньої позначки. Будинок мій затремтів, загудів, антена над ним пішла різко вгору. Пробач, світе! Пробачте всі!
Ранок був прохолодний, травневий. Я весь тремтів — зробивши свою справу. У будинку залишилася купа металу — вимкнений генератор хвиль. Вони не дістали мене, бо я знаходився під антеною. Я був живий — останній. Остання людина, остання жива істота в цьому світі. Ну ж бо. Я стояв на порозі, напівголий, і чекав Бога. Ну ж бо, з’являйся. Ти не можеш не з’явитися після того, як немає більше твого творіння. Немає життя. Ти не можеш не явитися людині, яка скасувала те, що ти сотворив. Останній людині. Явися!
У відповідь я почув лише шум листя та падіння краплі ранкової роси. І ще пливли хмари, білі хмари по небу, яке починало голубіти, беззвучно, розповідаючи про вічність. Так це і є твоя відповідь?!
Тільки не це. Тільки не безмовність.
Мої босі ноги пішли по росі, вглиб саду. Саду, засіяного неживими пташками. Вітер був, і листя ще шуміло. Листя, які завтра опаде, по всій планеті.
Господи, явися!
Пташка, яка замерзла на льоту
«Ні, ти не отримаєш Петрика, — писала моя колишня дружина. — Коли я страждала, коли ти був мені потрібен, ти проводив час з повіями і товаришами по чарці. Я стільки років благала тебе не руйнувати наших почуттів, але, видно, ти ніколи й не був людиною. Ти — чудовисько». Цей лист, акуратно складений учетверо, я поклав на конверт зліва. Справа від нього я поклав лист своєї сестри. Сестра писала: «Я завжди відчувала, що ти заздрив мені. Коли я закінчила школу із золотою медаллю, ти привітав мене з кислою міною. Я бачила, що тобі було неприємно. А потім, коли я стала відомою письменницею, ти завжди знаходив привід пожартувати над моєю славою і моїми книгами. Ти ніколи не сказав доброго слова про них, а я так чекала! Ти завжди давав мені зрозуміти, що не ставишся серйозно до того, що я пишу, а мою популярність вважаєш незаслуженою, мильною бульбашкою. Втім, ти ж будь-яку славу вважаєш мильною бульбашкою, для тебе всі — нікчеми. А як ти поставився до То-ликового захисту? Тобі було неприємно, що мій чоловік став доктором наук, і ти навіть не прийшов на банкет. Ти страшна людина, Льоню. Подивися хоч раз на себе збоку, і ти вжахнешся». Ще правіше я поклав листа від своєї матері. Мати писала: «Я думала, що мій син буде мною, що він — це я. Ось дожилася до того, що вислуховую від тебе докори, спасибі тобі. Я і те роблю не так, і це. Я у твоєї сестри гостювала три рази в цьому році, а в тебе ні разу. Але ж у неї маленькі діти, а ти живеш зараз один. І до того ж — ти мужчина, ти завжди давав мені зрозуміти, що не потребуєш підтримки. Я стара, хвора, а ти молодий, здоровий — і ти ще добиваєш мене своєю критикою. Не соромно тобі? Сядь гарненько і подумай, що ти за людина, змінися, поки не пізно. У чому я винна перед тобою? Я тебе носила під грудьми, народжувала і виховувала, віддавала тобі всю себе, а ти тепер так чиниш зі мною? Хто ти, скажи? У що ти перетворився за ці роки?»
Три листи лежали переді мною, акуратно складені вчетверо і розміщені поверх відповідних конвертів. Навіщо жити? Я заплющив очі, і переді мною пропливли перші зустрічі з Нікою, моєю дружиною: ось вона цілує мене в щоку біля Водного парку. Ось тулиться на зупинці, взимку; ось шепоче вночі: «Я чекала тебе все життя. Я твоя, чуєш? Льонечко, рідний...» Чому? Чому вона більше не любить мене? Чому ненавидить? О, як вона не права, як наговорює на мене щодо «товаришів по чарці» і «повій». Я хотів би все вернути, але це неможливо. Я зробив їй боляче, і не раз. Вона більше не вірить у мене. Я більше для неї не існую. Я більше не «рідний». Ніка...
Я не встигаю витерти сльози, як набігають нові видіння: сестричка, ми біжимо весняним лісом, поміж беріз. Боже, я так само люблю її — ми були одне ціле, колись. А тепер вона каже, що я заздрив: їй, її чоловікові. Який злий, який поганий лист. А ось і мама — вона бере мене на руки, гладить. Де ж твоя любов? Її лист повен образи, докорів. Я шукаю в ньому хоч слова любові, колишньої ніжності до мене: його немає. Господи. Я весь здригаюся від ридань, сам-один у квартирі. Господи, чому? Я ж любив їх усіх. Чому така прірва? Навіщо? Навіщо я тоді? Чи повинен я жити, після такого? Чи повинен жити такий поганий чоловік, така нікчемна істота? І я беру в руки небезпечну бритву, з шухляди столу. Я цілую її лезо. Господи. Моє серце повне любові: вони всі помиляються. Чому? Я їх чи хто засліпив? Я той же: чому вони змінили думку про мене? Чому бачать у мені чудовисько? Я бачу, як лезо входить у шию, наче у масло, перерізаючи сонну артерію. Господи. Ніко, сестричко, мамо — вибачте... Вибачте всі...
У цю мить лунає дверний дзвінок, і я відкладаю бритву. Це Бог. Хто б це не дзвонив, він не може не бути посланий Богом, в якого я вірю. Бо дзвінок, який лунає в таку мить — не може бути випадковим.
На порозі стоїть Нікольський.
— Що з тобою? — запитує він тут же, побачивши мене.
— Нічого.
— Я ж бачу.
Я ледве стримую сльози: що я йому? Чому він ставиться до мене, наче я йому брат? Як він може так мене відчувати: як мала б відчувати матір.
Не задаючи мені зайвих питань, він оглядає квартиру і безпомилково визначає суть: листи на столі, розкладені віялом, і розкрита небезпечна бритва. Він довго дивиться на мене. Боже, він не знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.
— Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?
Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.
— Я не хочу жити.
Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.
— Льоню...
— Нас ніхто не любить у цьому житті, — продовжую я. — Ми не гідні любові, Степане.
Нікольський продовжує мовчати.
— Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.
Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться градом по щоках у той час, як я говорю.
— Якщо рідність гине — що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?
— Ти зробив їм боляче.
— Мені було прикро. Мені здавалося...
— Їм теж, — перебиває Нікольський.
— Але я люблю їх.
— Вони теж.
— Але я не бачу їхньої любові, — я показую на листи.
— А вони твою бачать?
Ми мовчимо.
— Я не буду жити, Степане... — я мотаю головою, наче п’яний. — Навіщо? Для кого?
— Ходімо.
Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.
— Куди ти мене везеш?
— Ти не знаєш таємниці.
— Якої таємниці?
— Таємниці, яка допоможе тобі жити.
Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.
— Він зі мною, — говорить Нікольський.
— Де ти працюєш? — запитую я.
— Ти скоро все зрозумієш.
Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми — на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.
— Повна ілюзія, — говорить Нікольський.
Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.
— За чим ти сумуєш, старий, — говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. — Ти бачиш, як усе просто.
— Об’ємний простір?
— Так, чорт візьми, — відповідає Нікольський, — ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, — він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.