— Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?
— А істина?
— Тобі потрібна істина?
Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.
— Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?
— Програма засекречена, — говорить Нікольський. — Щоб люди не звихнулися.
— Від чого?
— Від думок, які неминуче виникають. Люди сповна розуму, поки вірять у те, що перед ними.
— А істина?
Замість відповіді Нікольський веде мене в іншу залу. Там стоїть величезний телескоп.
— Дивись сюди.
Я бачу Венеру, Марс, кільця Сатурна, Юпітер. Нікольський рухає телескоп, і я бачу сусідню галактику.
— Ну і що? — відповідаю я.
— А ось що.
І він затягує мене в ліфт. І там, нагорі, я бачу закритий купол.
— Я не розумію.
— У цієї обсерваторії купол не відкривається. Взагалі.
— Тобто?
— Те, що ти бачив — та ж стереоскопічна система.
— Навіщо? — запитую я.
— Ми приводили сюди астрономів, і вони нічого не помітили. Нічого, розумієш?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Птоломей був зовсім не такий дурний.
— Але ракети бували на Марсі.
— Ти особисто ходив по ньому?
— Датчики все показували, як треба.
— Ось саме, як треба. Людина занадто довіряє датчикам. І своїм очам.
— Але люди спускалися на Місяць.
— Ти в цьому стовідсотково впевнений?
— Так.
— Колумб теж був упевнений, що ходить по землях Індії. Я ще хочу щось сказати, але Нікольський вже тягне мене кудись униз, по сходах. Незабаром ми опиняємося в якомусь вагончику, що мчить стрімко вниз, так що у мене аж закладає вуха.
— Те, що ти побачиш, знають декілька людей в державі: і ніхто — в інших країнах.
Дорога триває довго: минає година, друга.
— Ми проникаємо вглиб Землі.
Гаразд. Зірки і галактики — оптичний обман. Навіщо?
— Бог нескінченного Всесвіту — це далекий Бог, — говорить Нікольський. — Людина для нього піщинка на планеті-піщинці. Від думки, що планета летить у цю мить в дикому холодному космосі — можна зійти з розуму.
— Тому люди не думають про це, смажачи картоплю.
— І правильно роблять. Тому що це ще невідомо, летить вона чи ні — і який взагалі світ.
— Не вірити науці?
— Спочатку ми бачимо, а потім починаємо від цього танцювати, думати і складати формули. Але що ми бачимо?
— Що?
Нарешті вагон зупиняється, і Нікольський надягає на себе і на мене скафандри:
— Уже п’ять років, як ми дісталися до центру Землі.
Ми виходимо і йдемо широким коридором, який закінчується залою.
— Ось, — каже Нікольський.
— Що?
Переді мною темна підлога зали — і чути якийсь дивний шум.
— Ця підлога — шматочок ядра планети, — говорить Нікольський, — у нього не можна проникнути. Не піддається жодній температурі і жодній хімії.
— Що ж це таке?
— Це машина, яка крутить нашу Землю.
— Як?
— Ми намагалися її просвічувати: природа її нам незрозуміла, але це машина. Вона створює обертання і земне тяжіння.
— Чому це тримається в таємниці?
— Про це не можна сказати, інакше світ втратить рівновагу, сенс і зійде з розуму.
— Де ми живемо? Хто ми?
— Я не знаю, — сказав Нікольський. — Ми повертаємося.
Ніч ще не скінчилася, коли ми піднялися на поверхню. Сніг рипів під чобітьми, коли ми йшли удвох міським сквером.
— Це як сон, — сказав я раптом.
— Це місто спить, — Нікольський йшов поруч. — Люди сплять і ні про що не відають. Але ми знаємо, що те, що видно в телескопі, можуть бути зовсім не далекі світи. І навіть хвилі і шум моря...
— Що?
— Бог — великий ілюзіоніст.
— Ні! — я раптом зупинився і схопив Нікольського за груди. — Ти не віриш у Бога! Ти, такі, як ти, вони вбили, убивають Бога!
— Там, — сказав спокійно Нікольський, дивлячись мені прямо в очі, — у глибині атомів, немає стабільних частинок. Енергія мікрочастинок, які живуть мить, створює якості матерії. Матерія — це лише на вигляд, зверху; глибше — безодня, ніщо. Страшна таємниця.
— От і говори про таємницю, — сказав я, відпускаючи його. — Ви, ви всі, вбили Бога. Своїми експериментами.
— Льонь.
Голос його прозвучав по-іншому, і я схаменувся. Десь спали, на цій планеті, мої дружина, син, сестра і мати.
— Льоню, цей світ повний ілюзій, — шепотів мені Нікольський. — Тебе вважають чудовиськом, а ти любиш. Ти готовий любити. Вони тебе бачать, як ці зірки.
Я подивився на яскраві зірки над головою. Я завжди думав, що ми летимо серед них, бездомні і всіма забуті.
— Вимкни! Вимкни це небо! — закричав я раптом Нікольському. — Вимкни його негайно!
— Ти вважаєш за краще бачити залізну стелю ангара?
— Ні!
Я не знав, чого я хочу. Я боявся опинитися в ангарі.
— Ти хочеш далекого і об’ємного простору, чи не так? Чи ти хочеш істини?
— Істини! — закричав я.
— Але істина страшна. Вона нестерпна.
— Істини!
— Дурню, я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм — це і є твоя істина.
— Ти?!
Я різко обернувся. Нікольського не було. Ні, це був не Нікольський. «Я дав тобі очі, які бачать далечінь і об’єм». Хто це був?
Я сів на холодну, занесену снігом лавку. Там і там світили нічні ліхтарі. Десь глибоко піді мною машина крутила Землю, вгорі блимали зірки, невідомо, справжні чи видимі.
Хто я? Де я? Навіщо?
Пташка, яка замерзла на льоту, впала мені до ніг.
Вдома у Бога
Квартира Бога знаходилася під дахом п’ятиповерхового цегляного будинку. Поруч диміла ТЕС, яка працювала на бурому вугіллі. Мало не потонувши в дорожньому бруді, я дістався парадних дверей і піднявся на п’ятий поверх.
— Проходь, — сказав мені Бог, пропускаючи поперед себе.
Я зайшов до його вбогої квартирки. У ній стояли два стільці, стіл і ліжко. І здалося, ще там панувала якась дивна тиша.
— Як ти живеш тут — серед голих стін?
— Я ж Бог, — відповів Бог. — Сідай, чаю хочеш?
— Ні, спасибі. У тебе можна курити?
— У мене можна робити все, що завгодно, — відповів Бог.
— А вбити людину?
— У мене — можеш робити все, що завгодно.
— Отже, ти все дозволяєш?
— Я все дозволяю, але прошу тебе не робити дечого, — відповів Бог.
— Усього лише просиш?
— Так, — відповів Бог.
— Я вчора тут побачив одну жінку, як вона нахилилася. Випадково. Я побачив двоє грудей у вирізі. Два довгих гарбузики. Красиві.
— Я знаю.
— І ще вчора... зараз, згадаю: я погано подумав про свою дружину. Я подумав: боже мій, вона так мало схожа на жінку. На жінку, як я її собі уявляю. У моєї дружини немає нічого жіночого — товсті ноги, горбата спина, живіт вивалився, і хода важка, як у мужика. У ній немає ніякої романтики — чуєш, Бог?
— Я чую, — відповів Бог.
— Я не хочу її, свою дружину, ти це розумієш?
— Я все розумію, — сказав Бог.
— Потім... потім мені набридло працювати на ТЕС, я там перетворююся на ідіота, в конторі. Я хочу зовсім не такого життя.
— Це нормально, — сказав Бог.
— Що нормально? Я затиснутий з усіх боків — я в клітці, Бог. Тут діти, дружина — тут ТЕС, смердюча брудна ТЕС. Я приходжу додому, втикаюсь мордою в ящик і дивлюся все підряд, тому що — зрозумій, Бог — нема куди себе подіти.