— Я розумію, — сказав Бог.
— Що мені толку, що ти розумієш? Де вихід? Чому ти мовчиш?
— Вихід у забутті, — сказав Бог. — Візьми якусь дощечку і акуратно її оброби. Дуже акуратно.
— Навіщо, Бог?
— Почекай. Оброби і зроби шафку, дуже акуратну, після роботи. А в ній три полички, дуже акуратні. І повісь її в зручному місці у ванній. Щоб дружина склала туди свої пральні порошки і пасти, різний дріб’язок. Щоб вона весь час не спотикалася у ванній і не шукала по півгодини прищіпки.
— Бог, ти жартуєш?
— Анітрохи, — відповів Бог. — Коли закінчиш шафку — приступай до дверей.
— Яких ще дверей? — запитав я. — До чого ти ведеш, Бог?
— Приступай до зовнішніх дверей. Їх давно треба утеплити. Достань теплоізоляційний матеріал, обтягни двері дерматином, набий декоративні цвяшки із золотими капелюшками. Постав нарешті електродзвінок, щоб у тебе було людське життя. Постав дзвінок з мелодійною синкопою, яка пестить слух.
— Навіщо все це? — запитав я. — Який сенс?
— Ти скаржишся, що тобі важко. Почавши робити те, що я тобі раджу, ти полегшиш свій вантаж. В одному цьому вже багато сенсу.
— Усе це — знищенне, — сказав я. — Віддати дорогоцінний час життя на якусь шафку для ванної. Чи не смішно, Бог? Я не хочу бути дріб’язковим, заземленим. Я...
— Ні, не смішно, — перебив мене Бог. — Я знаю, чого ти хочеш. Але я кажу тобі, що це не смішно, робити шафку: твоя дружина нею покористується п’ять, десять років. І то добре. Селянин садить картоплю, трудиться, потім з’їдає або з’їдають ті, кому він її продав. Твоя шафка буде існувати десять років — а може, і все відпущене тобі і твоїй дружині життя. А результати селянської праці зникають за один рік. Що ж — його робота і його життя безглузді?
— Так, Бог, — сказав я, нарешті закурюючи. — Ти вибач, я все-таки у тебе подимлю, добре?
— По-твоєму, значить, — все людське життя безглузде? По-твоєму, я не знав, що робив, коли задумував життя?
— Ну, не знаю... — відповів я. — Ти, звичайно, Бог, тобі видніше. Але я... я не можу зрозуміти.
— Правильно, не можеш, — сказав Бог, — тому що я у тебе цього розуміння не вклав. Я тільки можу тебе запевнити: сенс у всьому цьому є. І в тому, що селянин картоплю садить, і в тому, що ти шафку змайструєш, і в тому, що через тридцять років тебе не стане. Я, Бог, тобі кажу: в усьому цьому є сенс.
— Я не бачу, — сказав я, випускаючи кільце диму в бік вікна. — І взагалі, Колька, досить валяти дурня. Де півлітри, яку ми вчора не допили?
— Ти ж знаєш, що я не Колька, — сказав Бог.
Я придивився до нього: він сидів навпроти, маленький, худенький, з почервонілим носом, з облізлою головою, весь у ластовинні. Я його знав уже не перший рік.
— Ну гаразд, досить клеїти дурня, — сказав я. — Ти Колька, працюєш на ТЕС, кочегаром. А тут ти валяєш дурня.
— Добре, — сказав Бог. — Якщо ти вважаєш, що я Колька — звідки у мене такі думки? Той Колька, про якого ти говориш, він закінчив початкову школу і не прочитав жодної книжки в житті.
— Добре, — сказав я. — Отже, ти стверджуєш, що ти не Колька, а Бог?
— Так, я стверджую, — сказав Бог. — Я прийняв вигляд Кольки, але я не Колька. Я можу перебувати у подобі кожного з вас.
— Добре, Бог, добре, припустімо. А де ж тоді Колька?
— Він витіснений зі свідомості, мною. Тепер я в ньому, — сказав Бог.
— Важко повірити, — я поміняв ногу на коліні і відкинувся на спинку. — Це, знаєш, взагалі... Я дивлюся на тебе — ти викапаний Колька, ми з тобою разом в школу ходили... А ти кажеш, що ти — це не ти, а Бог.
— Але ти ж бачиш, що моїми вустами глаголить істина? — сказав Бог. — Твій Колька не здатен був двох слів зв’язати.
— Це точно, — погодився я. — Він алкаш алкашем. Але... але... чому ти саме в його подобу вліз? Я от дивлюся на тебе, на твій ніс — ну ти ж Колька, ні? Ну, кінчай валяти дурня, га?
— Я Бог, — сказав Бог. — Я потенційно присутній у кожному. Я в кожному.
— І в мені? — здивувався я.
— Так, — відповів Бог. — Я мовчу. Я просто мовчу, коли ви говорите самі з собою.
— Ти що ж, — я навіть потягнувся до нього, — ти, значить, у всіх моїх думках тут як тут?
— Я мовчу і чекаю. Чекаю, поки наступить тиша. Повна тиша.
— І що тоді? — запитав я з нетерпінням.
— Тоді я заповнюю всю людину.
— Як ти зараз заповнив Кольку?
— Так.
— Ну і діла, — сказав я. — Я думав, що ти... що Колька дурня клеїть. Почекай, Бог... Я щось не зрозумів: так це ти зараз чи Колька?
— Це я, — відповів Бог.
— Ти в Кольці?
— Ні, це просто я. Сам по собі. Я явився.
— А Колька?
— Його більше немає.
Я знову втупився в нього: переді мною сидів Колька — ну вилитий Колька, з обличчям, знайомим до дрібниць. Навіть синець після позавчорашньої бійки під лівим оком не зійшов. Тільки погляд був не Кольки — спокійний і прямий: зовсім не Кольки.
— Ні, Бог, — покрутив я головою, — знаєш, це для мене вже занадто. Я вірю, що ти Бог, але краще б ти явився як годиться. Ну, у вигляді сяйва. Або голуба. Я б так тебе краще зрозумів і сприйняв.
— Я можу з’явитися у всьому. Я є все, — сказав Бог. — Я у всьому.
— Ти мені одне скажи, Бог, — вирішив я з’ясувати до кінця. — Колька, він взагалі повернеться? Мені з ним поговорити треба, про... коротше, про дурницю. Навіть соромно тобі говорити, до чого дурна справа. Мене дружина послала.
— Я знаю, — сказав Бог. — Колька повернеться. Як тільки він почне говорити про життя, займатися життям — вважай, що він повернувся.
— А ти?
— Я буду мовчати. Свідомість знову заговорить, заповниться земними думками. Те, се. Зникне вічність. Повернеться земна особистість.
— Ти що ж — вічність? — запитав я. — Ти, значить, тиша, чи що?
— Я абсолютна тиша, — сказав Бог. — Ти ж бачиш, з якої висоти я з тобою говорю. Я з тобою не говорю як людина. Я з тобою говорю так, ніби у мене немає нічого — дому, сім’ї, роботи, проблеми грошей, земних турбот. Поговори з будь-якою людиною, послухай, чим вона повністю зайнята, і ти зрозумієш, що таке людина, а що таке Бог.
— Ти, значить, не особистість, так?
— Я дух, голий дух, — відповів Бог.
Тут у двері постукали і увійшла Катька, коханка Кольчина.
— Ти чому на прохідну не прийшов? — накинулася вона відразу на Кольку. — Я тебе вже півгодини чекаю.
— Стривай, чуєш? — я схопив її за руку, не знаючи, що й казати. — Це не Колька.
— А хто ж іще? — вибухнула Катька. — Ви що — знову пили? Чортові п’яниці, щоб вас біла гарячка пошвидше поклала!
— Почекай, Кать, — сказав я. — Я згоден, це був Колька. Але зараз його в ньому немає.
— Як це немає? — втупилася вона в мене.
— Там зараз Бог, — пояснив я їй. — Наразі. Ти не переживай. Він там тимчасово, розумієш? Він там побуде і піде — і знову у свідомості почнуть усякі думки, земні, пролітати, бажання всякі і взагалі — хаос душі, розумієш? Ось тобі і буде Колька. А Бог просто замовкне, зачаїться. Тому що він тиша.
— Я знаю, що ти розумний, — закричала Катька, — але ти мені мізки не пудри! Де півлітра?
— У шафі під подушкою, — сказав я. — Але ти даремно це, Кать. Ти даремно так з Богом. Бог, — звернувся я до Бога, — скажи їй що-небудь, га?
— Дочко моя, сядь і заспокойся, — сказав Бог. — Я насправді тимчасово присутній в твоєму коханцеві.
— Ап... ап... — Катька, хапаючи ротом повітря, як стояла, так і сіла, вирячивши очі. — Ти чого це, Коль?
— Я не засуджую тебе, — сказав Бог. — Я розумію тебе. Я зробив тебе, щоб ти розмножувалась, плодилась — і ти знайшла собі чоловіка, і живеш з ним. Усі ті солодощі, які ти з ним відчуваєш, я заклав у тобі. Не ти їх придумала. Ти вільна, жінко: я тебе створив такою і не шкодую за цим. Ти реалізуєш свободу, яку я в тебе вдихнув. Але я ж поставив тобі і межі. Це я сказав: «Не чини перелюбу».
— Вибач, Бог, що я тебе перебиваю, — втрутився я. — Але як же ти однією рукою робиш людину вільною, а іншою — ставиш їй межі? Як зрозуміти цей оксюморон, Бог?