Це твердження я вважаю помилковим. Ми не знайдемо розв'язків, якщо обмежуватимемо пошук передісторією чи новітніми часами (так само, поспішаю завважити, ми їх не знайшли б, якби зосередилися лише на цих проміжних чотирьох чи п'ятьох тисячоліттях). Перш ніж обговорювати, чому обриси історії такі, а не інакші, треба розглянути весь діяпазон людської історії як єдиного процесу й з'ясувати, якими саме ці загальні обриси є.
Я дістав освіту з археології та стародавньої історії зі спеціялізацією на класичному Середземномор'ї першого тисячоліття до нової ери. Коли і 978 року я починав навчання в Бірмінгемському університеті, більшість класичних дослідників почувалися цілком комфортно зі старою теорією довготривалости, згідно з якою культура античної Греції, що постала дві з половиною тисячі років тому, породила особливий західний спосіб життя. Деякі з них (здебільшого старші) навіть прямо казали, що грецька традиція зробила Захід кращим за решту світу.
Наскільки я пам'ятаю, це не видавалося мені проблемою, аж поки на початку 1980-х я не почав досліджувати походження грецьких міст-держав, готуючи дипломну роботу в Кембридзькому університеті. Тоді я зазнайомився з археологами-антропологами, що вивчали подібні процеси в інших частинах світу. Вони відверто сміялися з кумедної думки, що грецька культура була унікальною й започаткувала особливу демократичну та раціональну західну традицію. Як це часто буває, протягом кількох років я примудрявся тримати в голові два суперечливі уявлення: з одного боку, що грецьке суспільство еволюціювало подібно до інших стародавніх суспільств, а з іншого — що воно започаткувало особливу західну траєкторію.
Рівновага почала порушуватися, коли 1987 року я обійняв свою першу посаду в Чіказькому університеті. Я викладав за оновленою програмою історію західної цивілізації, що сягала від античних Атен до (врешті-решт) краху комунізму. Аби хоч на один день випереджати своїх студентів, я мав значно ґрунтовніше, ніж раніше, вивчити середньовічну та новітню історію Європи й не міг не помітити, що протягом досить тривалих відтинків часу до свободи, розсудливости та винахідливости, що їх Греція начебто залишила у спадщину Заходові, частіше ставилися зі зневагою, ніж з пошаною. Намагаючися це якось збагнути, я спіймав себе на тому, що доводиться розглядати дедалі ширші зрізи людського минулого. Я з подивом побачив, які потужні паралелі існують між начебто унікальним західним досвідом та історією інших частин світу, насамперед великих цивілізацій Китаю, Індії та Ірану.
Професори найбільше полюбляють скаржитися на свої адміністративні обов'язки, але, перейшовши 1995 року до Стенфордського університету, я швидко усвідомив, що участь у різноманітних комісіях дає виняткову змогу дізнатися, що відбувається поза вузькою цариною твоїх студій. В цьому університеті я керував Інститутом історії суспільних наук та Археологічним центром, був головою класичного факультету та заступником декана Школи гуманітаристики та суспільних наук, до того ж багато займався археологічними розкопками — це означало купу паперової роботи та багато головного болю, але давало змогу спілкуватися з фахівцями з усіх галузей, від генетики до літературної критики, що могли мати стосунок до питання, чому Захід панує.
Я зрозумів одну важливу річ: розв'язання цієї проблеми вимагає широкого підходу, поєднання сконцентрованости історика на контексті, обізнаности археолога в глибокому минулому та порівняльних методів дослідника суспільних явищ. Аби досягти такого поєднання, потрібен був міждисциплінарний гурт фахівців, де було б зібрано разом досвідчених експертів з низки галузей. Фактично саме цим я перейнявся, коли почав керувати археологічними розкопками на Сицилії. Я не знав практично нічого з ботаніки, щоб досліджувати знайдені обгорілі зернини, з зоології, щоб визначати кістки тварин, з хемії, щоб зрозуміти, рештки яких саме речовин збереглися в посудинах, з геології, коли треба було реконструювати процеси формування ландшафту, чи про багато інших речей. Тому я знайшов фахівців, що на цьому зналися. Керівник розкопок є кимось на кшталт академічного імпресаріо — він збирає талановитих акторів, що творитимуть виставу.
Це добрий спосіб підготувати звіт про розкопки, коли метою є нагромадити дані, що їх будуть використовувати інші. Проте зібрання звітів групи фахівців виявляється менш придатним, коли треба виробити загальні відповіді на великі питання. Внаслідок цього у книжці, що ви зараз читаєте, я дотримуюся внутрішньогалузевого, а не міжгалузевого підходу. Замість стерегти з дробовиком гурт фахівців, я радше піду власним шляхом, аби зібрати докупи та витлумачити знахідки експертів з різних царин.