З таких речей можна кпинити, але коли я кажу, що географія пояснює, чому Захід панує, йдеться про дещо зовсім інше. Географічні відмінності спричиняють довготривалі ефекти, які, проте, ніколи не бувають зафіксованими. Те, що на якомусь етапі суспільного розвитку є географічною перевагою, на іншому етапі може не мати значення чи бути очевидною завадою. Можна було б сказати, що географія стимулює суспільний розвиток, тоді як суспільний розвиток визначає значення географії. Це вулиця з двобічним рухом.
Аби пояснити цю думку й дати стислу дорожню карту на решту книжки, подивімося на двадцять тисяч років назад, на найхолоднішу точку останнього льодовикового періоду. Тоді географія мала дуже велике значення: льодовики завтовшки з милю вкривали більшу частину північної півкулі, їх облямовувала суха та майже непридатна для життя тундра, і лише ближче до екватора невеличкі гурти людей могли існувати за рахунок збирання та полювання. Відмінності між півднем (де люди могли жити) та північчю (де не могли) були величезними, тоді як відмінності між Сходом і Заходом в межах південної зони були відносно незначними.
Кінець льодовикового періоду змінив значення географії. Звичайно, полюси залишилися холодними, а екватор далі був спекотним, але в кількох місцях між цими крайнощами (у другому розділі я називатиму їх вихідними осередками) поєднання теплої погоди з місцевими географічними особливостями сприяло еволюції рослин та/чи тварин, що їх люди могли одомашнити, тобто змінити генетично, зробити кориснішими і зрештою досягти точки, коли генетично змодифіковані організми можуть виживати лише в симбіозі з людиною. Одомашнені рослини та тварини — то більше харчів, отже, більше людей, отже, більше новацій, проте також більший тиск на самі ресурси, що живлять весь процес. Парадокс розвитку почав діяти.
Протягом льодовикового періоду всі осередкові регіони були доволі подібні своїми відносно теплими, придатними для життя умовами, проте тепер вони ставали дедалі відміннішими і від решти світу, і один від одного. В усіх цих місцях географія була сприятливою, але в деяких сприятливішою, ніж в інших. Один з осередків, так звані Горбисті Схили в західній Євразії, мав унікально велику концентрацію придатних до одомашнювання рослин та тварин, а позаяк всі групи людей майже однакові, рух до одомашнювання почався саме тут, в місці, де робити це було найлегше, а ресурси були найбагатші. Це відбувалося близько 9500 року до н. е.
Дотримуючися засад того, що є, я сподіваюся, здоровим глуздом, у цій книжці я вживаю терміна «Захід» до опису суспільств, що походять від найзахіднішого (і найдавнішого) з євразійських осередків. Дуже давно Захід поширився від вихідного осередку в південно-західній Азії[19], охопив басейн Середземного моря та Європу, а протягом останніх кількох сторіч — також обидві Америки та Австралію. Я означую «Захід» саме таким чином (замість добирати якісь начебто винятково «західні» вартості, як-от свобода, раціональність чи толерантність, а потім міркувати, звідки ці вартості походять та які частини світу їх мають) і сподіваюся, що трохи згодом стане ясно, чому таке означення має важливі наслідки в сенсі розуміння світу, що в ньому ми живемо. Моя мета — пояснити, чому нині на земній кулі домінує конкретна сукупність суспільств, що походять від західного вихідного осередку, насамперед суспільства Північної Америки, а не суспільства з інших частин Заходу, не суспільства, що походять від інших вихідних осередків, і не сталося так, що взагалі не домінувало б жодне суспільство.
Згідно з такою самою логікою, я вживаю терміна «Схід» на позначення всіх суспільств, що походять від найсхіднішого (і другого за віком) євразійського осередку. Схід також дуже давно поширився від вихідного осередку між ріками Хуанхе та Янцзи в Китаї, де одомашнювання рослин почалося близько 7500 року до н. е. Нині він простягається від Японії на півночі до країн Індокитаю на півдні.