Збагнути ці теорії важко, якщо ви не маєте глибокої математичної освіти, але, на щастя, наше питання не потребує заглиблювання аж у такі далекі часи. Коли ще взагалі не було напрямів і не існували закони природи, не могло бути ані Заходу, ані Сходу. Так само поняття Заходу та Сходу не давали жодної користи до того, як 4,5 мільярди років тому сформувалися наші сонце та планета. Мабуть, можна було б говорити про Схід та Захід після сформування літосфери чи принаймні після того, як континенти досягли приблизно такого розташування, як тепер, а це вже останні кілька мільйонів років. Однак насправді всі такі дискусії виведуть нас поза межі розглядуваної теми, бо поняття Сходу та Заходу починають важити лише тоді, коли до розгляду залучено ще одного складника системи — людину.
Палеоантропологи, що вивчають давніх людей, сперечаються ще більше, ніж історики. Їхня галузь молода, швидко розвивається, й нові відкриття постійно перевертають усталені істини з ніг на голову. Коли в кімнаті є двоє палеоантропологів, вони неодмінно висунуть три теорії еволюції людини. Мало того, всі ці теорії застаріють раніше, ніж науковці зачинять за собою двері.
Межа між людиною та пралюдиною не може не бути розмитою. Деякі палеоантропологи вважають, що коли з'являються мавпи, що випростуються й опановують ходу на задніх кінцівках, маємо говорити про людину. Судячи за викопними рештками кісток стегон та пальців ніг, деякі східноафриканські мавпи почали так ходити 6 чи 7 мільйонів років тому. Однак, на думку більшости експертів, це ставить планку надто низько. Стандартна біологічна класифікація пов'язує означення роду Ното («людина» латиною) зі збільшенням розміру мозку від 400-500 кубічних сантиметрів до десь 630 (наш мозок зазвичай вдвічі більший) та першими свідченнями того, що випростані мавпи починають бити камінням по камінню, аби зробити грубе знаряддя. Обидва процеси почалися серед прямохідних африканських мавп близько 2,5 мільйонів років тому. Луїс та Мері Лікі, знамениті дослідники ущелини Олдувай в Танзанії (рис. 1.1), назвали цих істот з відносно великими мізками, що користувалися знаряддями, Homo habilis («людина вміла» латиною).
Коли по землі ходили Homo habilis, слова «Схід» та «Захід» нічого не означали — по-перше, тому що ці істоти жили лише в лісах східної Африки і ще не було жодних регіональних відмінностей, а по-друге, тому що вислів «ходили по землі» надто перебільшений. Homo habilis мали пальці ніг та щиколотки такі самі, як ми, й напевне могли ходити, але довжина їхніх рук наводить на думку, що багато часу вони перебували на деревах. Це були химерні мавпи, але не більше. Сліди від їхнього знаряддя на кістках тварин свідчать про те, що Homo habilis їли і м'ясо, і рослини, але, схоже, все ще займали досить низьку позицію в харчовому ланцюгу. Деякі палеоантропологи обстоюють теорію людини-мисливця, вважаючи Homo habilis достатньо кмітливими та хоробрими, аби вбивати дичину, бувши озброєними лише палицями та уламками каміння, тоді як інші (доволі переконливіше) вбачають у Homo habilis людину-падлоїда, що йде слідом за справжніми мисливцями (левами тощо) й живиться залишеними недоїдками. Мікроскопні дослідження засвідчили, що сліди від знарядь Homo habilis з'явилися на кістках тварин принаймні раніше, ніж сліди від зубів гієн.
Протягом 25 000 поколінь Homo habilis гасали по деревах та гойдалися на гілках у своєму маленькому закутку світу, оббивали кам'яні знаряддя, пестили одне одного та парувалися. Потім, десь 1,8 мільйона років тому, вони зникли. Це відбулося, схоже, досить раптово, хоча одна з проблем у досліджуванні еволюції людини — складність точного датування знахідок. Здебільшого ми залежимо від того, що шари породи, що містять викопні кістки чи знаряддя, можуть також містити нестабільні радіоактивні ізотопи з відомою швидкістю розпаду, отож, датуємо знахідки за вмістом ізотопів. Однак межі похибки такого датування можуть становити десятки тисяч років, тому «раптовий» кінець світу Homo habilis може означати кілька чи кілька тисяч термінів життя.
Коли Чарлз Дарвін протягом 1840-х та 1850-х років обмірковував природній відбір, він припустив, що процес полягав у повільному накопичуванні крихітних змін. Однак у 1970-і біолог Стефан Джей Ґулд запропонував іншу ідею — що протягом тривалих відтинків часу нічого не відбувається, а потім якась подія запускає каскад змін. Теперішні еволюційники поділилися на таких, що вважають кращим підходом модель поступових змін (критики називають її повзкою еволюцією), та тих, що підтримують Ґулдову ідею «точкової рівноваги»[29] (еволюції поштовхами). Втім остання, безперечно, краще пояснює зникнення Homo habilis. Близько 1,8 мільйона років тому клімат східної Африки посухішав і ліси, де жили Homo habilis, поступилися місцем відкритій савані. Саме тоді замість Homo habilis постали мавполюди[30] нового типу.
30
Коли я був школярем, слово "мавполюдина", з його конотаціями з Тарзаном та Джейн, широко вживали у шкільних підручниках. Нині палеоантропологи вважають його поблажливим, але, як на мене, воно добре передає неоднозначність цих долюдських істот, до того ж його легко вимовляти.