На відміну від японців, китайським інтелектуалам не було від кого відмовлятися, крім себе. У 1860-і роки представники руху «Самозміцнювання» стверджували, що китайські традиції залишалися засадничо твердими, Китай мав лише побудувати кілька пароплавів та купити в чужоземців якусь кількість вогнепальної зброї. Як виявилося, це було помилкою. 1895 року змодернізована японська армія заскочила китайську фортецю зухвалим нападом, захопила закордонну зброю та повернула її проти китайських пароплавів. Проблема була явно глибшою, ніж наявність правильної зброї. На початку двадцятого сторіччя китайські інтелектуали взялися наслідувати японський приклад і перекладати західні книжки з еволюції та економіки. Подібно до Фукудзави, вони дійшли висновку, що панування Заходу було тривалим, але не зафіксованим. Відтак, відкинувши власне минуле, Китай теж міг надолужити згаяне.
Деякі західні тривалісти вважали, що Схід просто не міг нічого вдіяти. За їхніми словами, культура дала Заходові переваги, але панування Заходу не можна було пояснити лише цим, бо сама культура мала матеріяльні джерела. Дехто вважав, що Схід був надто спекотним чи надто хворобливим, тому тамтешні люди не змогли розвинути новаційної культури, подібної до західної. Чи, можливо, Схід мав завелике населення, що споживало всі надлишки, тримало життя на низькому рівні та протидіяло постанню будь-чого, подібного до ліберального далекоглядного західного суспільства.
Теорії тривалої зафіксованости мали розмаїте політичне забарвлення, але найважливішою та найвпливовішою була версія Карла Маркса. Саме тоді, коли британські війська звільняли Ауті, Маркс (він був тоді дописувачем китайської колонки газети Нью-Йорк Дейлі Триб'юн) припустив, що реальним чинником, що зафіксував панування Заходу, була політика. Він писав, що протягом тисяч років східні держави були такими надзацентралізованими й надпотужними, що по суті зупинили плин історії. Європа прогресувала від античности до капіталізму через феодалізм, а пролетарські революції створювали передумови комунізму, тоді як Схід був загерметизований у бурштині деспотизму й не міг долучитися до прогресивної західної траєкторії. Коли історія пішла не тим шляхом, що передвіщав Маркс, пізніші комуністи (особливо Ленін та його послідовники) поліпшили його теорії твердженням, що революційний авангард міг би пробудити Схід з його одвічного сну. Але, наполягали леніністи, це могло статися, лише якщо вони спроможуться розтрощити старе закам'яніле суспільство, й за будь-яку ціну Ця теорія тривалої зафіксованости є не єдиною причиною того, що Мао Цзедун, Пол Пот та Кіми з Північної Кореї завдали своїм народам стільки лиха, але тяжкий тягар відповідальности на ній лежить.
Протягом двадцятого сторіччя на Заході відбувалися хитромудрі танці навколо нововиявлених фактів, що не пасували до оповідей про тривалу зафіксованість, і спроб тривалістів допасувати свої теорії таким чином, аби ці факти їм не суперечили. Наприклад, нині ніхто не заперечує, що, коли в Європі лише починалася епоха великих морських відкриттів, китайське мореплавство було значно досконалішим і китайські моряки вже знали береги Індії, Аравії, східної Африки і, можливо, Австралії[6]. Коли 1405 року євнух адмірал Чжен Хе ходив від Нанкіна до Шрі-Ланки, він вів близько трьохсот кораблів. Він мав цистерни з питною водою та велетенські «кораблі-скарбниці» з новітніми стернами, водонепроникними відділками та досконалими сигнальними пристроями. Серед 27 000 моряків було 180 лікарів та фармацевтів. Натомість, коли 1492 року Христофор Колумб відпливав з Кадіса, він мав лише дев'яносто людей на трьох кораблях. Корпус його найбільшого корабля мав водотоннажність у тридцять разів меншу, ніж корабель Чжена; його довжина, вісімдесят п'ять футів, була меншою, ніж грот-щогла Чжена й заледве вдвічі більшою за його стерно. Колумб не мав цистерн з питною водою чи справжніх лікарів. Чжен мав магнетні компаси й чимало знав про Індійський океан, зокрема мав морську карту довжиною двадцять один фут. Колумб майже ніколи не знав, де саме він є, не кажучи вже про те, куди прямує.
Це мало б змусити замовкнути будь-кого, хто припускає, що західне домінування було зафіксованим і в далекому минулому. Втім у кількох важливих книжках сказано, що Чжен Хе зрештою вписується в теорії тривалої зафіксованости, треба лише створити дещо складніші версії. Зокрема, економіст Девід Лендес у розкішній книжці Багатство та бідність націй відновлює ідею, що хвороби та демографія завжди давали Європі вирішальну перевагу над Китаєм, а ще й додає новий закрут, припускаючи, що густа заселеність сприяла централізації китайського врядування та зменшувала стимули використовувати Чженові подорожі. Не маючи конкурентів, більшість китайських імператорів більше переймалися тим, що торгівля може збагатити небажані групи, зокрема купців, ніж тим, як збільшити своє багатство; а позаяк держава була надпотужна, вони могли припинити цю небезпечну діяльність. 1430 року вони заборонили океанічні подорожі, а десь у 1470-х, можливо, знищили Чженові матеріяли, поклавши край величній епосі китайських досліджень.
6
Деякі науковці вважають, що китайські мореплавці у п'ятнадцятому сторіччі навіть досягли Америки, але, як я спробую показати у розділі 8, ці твердження досить химерні. Найвірогідніше за свідчення про такі уявні подорожі могла би правити карта світу, продемонстрована в Пекіні та Лондоні 2006 року з претензією на те, що це копія 1763 року з китайського оригіналу 1418 року. Втім карта не лише сильно відрізняється від усіх правдивих китайських карт п'ятнадцятого сторіччя, а ще й дивовижно подібна до французьких карт світу вісімнадцятого сторіччя, аж до таких деталей, що Каліфорнію подано як острів. Схоже, китайський картограф вісімнадцятого сторіччя скомбінував карти п'ятнадцятого сторіччя з наявними у нього новими французькими картами. Напевне, картограф не мав наміру будь-кого вводити в оману, тоді як колекціонери двадцять першого сторіччя, спраглі сенсаційних відкриттів, радісно ввели в оману себе самих.