Двоє вчених, Роже Гіймен та Ендрю Шаллі, почали шукати ці гормони мозку. То було надзвичайно складне завдання. Мозок підтримує зв’язок з гіпофізом за допомогою мікроскопічної системи кровообігу, трохи більшої за крапку в кінці цього речення. Даремно шукати ці гіпотетичні рилізинг-гормони та інгібіторні гормони мозку в загальній системі кровообігу; якщо такі гормони й існують, то на той час, коли вони досягають кровоносної системи, вони розчиняються без сліду. Тому їх потрібно було шукати в крихітних частинках тканини безпосередньо під мозком, які б містили кровоносні судини, що йдуть від мозку до гіпофізу.
Завдання не з простих, але ці два вчені успішно його виконали. Їх надзвичайно сильно мотивувала загадка цих гормонів, їхнє потенційне клінічне застосування та бурхливі овації, що чекали наприкінці цієї захопливої наукової подорожі. До того ж ці двоє ненавиділи один одного, і це надавало додаткового імпульсу в пошуках. Спочатку, наприкінці 1950-х, Гіймен та Шаллі співпрацювали, вишукуючи ці гормони мозку. Можливо, одного вечора, стоячи над штативом з пробірками, стомлений від роботи, один з них якось образив іншого — нам ніколи вже не дізнатися, що сталося насправді; у будь-якому разі, між ними спалахнула неприкрита ворожнеча, що увійшла в історію щонайменше на рівні протистоянням греків і троянців, а може, навіть Coca-Cola і Pepsi. Шляхи Гіймена та Шаллі розійшлися, та кожен з них збирався виокремити потенційні гормони мозку першим.
Як можна виокремити гормон, який, можливо, взагалі не існує, а якщо й існує, то в надзвичайно мізерній кількості в мікроскопічній системі кровообігу, до якої ніяк не можна дістатися? І Гіймен, і Шаллі дотримувалися однакової стратегії. Вони почали відбирати мозок тварин з боєнь. Відрізали частину внизу мозку біля гіпофізу. Кидали велику кількість таких частин у блендер, змелювали, перекладали місиво з мізків у велетенську пробірку з хімікатами, які очищували це місиво і збирали краплини, що виділилися. Тоді робили з цих краплин ін’єкцію щурам і спостерігали, чи змінює гіпофіз щура механізм викиду гормону. Якщо так, можливо, ці краплини мозку містять один з тих уявних гормонів, що впливають на продукування або пригнічення інших. Спробувати визначити, що міститься в тих краплинах, установити їхню хімічну структуру, зробити штучний аналог і дізнатися, чи регулює він функцію гіпофізу. У теорії досить просто, та на це пішли роки.
Однією з особливостей цього надскладного завдання був масштаб. У кращому разі, у кожному окремому мозку була мізерна кількість потрібних гормонів, тож науковцям доводилося переробляти тисячі мізків за раз. Свинячі або овечі мізки перевозилися вантажівками; хіміки виливали казани мізків у монументальні апарати для хімічного поділу, потім збирали маленькі крапельки рідини, що стікала донизу, очищали її в іншому апараті і ще раз в іншому… Але то не була бездумна конвеєрна робота. Потрібно було винайти нові типи хімікатів, абсолютно нові способи тестування дії на живий організм гормонів, які, можливо, існують, а можливо, й ні. То було надзвичайно нелегке наукове завдання, складність якого посилювалася ще й тим фактом, що багато впливових вчених із цієї сфери вважали, що ці гормони взагалі не існують, а двоє хлопців просто марнують час та гроші.
Гіймен і Шаллі започаткували геть новий колективний підхід до наукових досліджень. Існує стереотип одинокого вченого, який сидить собі о другій ночі і силкується розтлумачити значення отриманого результату. Тут же працювали цілі команди хіміків, біохіміків, фізіологів та інших спеціалістів, координуючи свої зусилля з відокремлення потенційних гормонів. І такий підхід спрацював. Минуло «лише» 14 років цієї авантюри, і була опублікована хімічна структура першого рилізинг-гормону[7].
Два роки по тому, 1971, Шаллі видав дослідження про наступний гормон гіпоталамуса, а Гіймен опублікував свою статтю на два місяці пізніше. Наступний раунд виграв Гіймен 1972 року, випередивши Шаллі з описом наступного гормону на добрих три роки. Всі були у захваті, слушність на той час уже покійного Джеффрі Гарріса було доведено, а Гіймен та Шаллі отримали Нобелівську премію 1976 року. Один з них, маючи вишукані манери та знаючи, що так буде правильно сказати, заявив, що його мотивувала лише наука та прагнення допомогти людству, а також зауважив, якою натхненною та продуктивною була взаємодія з його колегою. Інший, менш галантний, але більш чесний, сказав, що всі ці десятиліття ним рухала лише конкуренція, й описав свої стосунки з колегою як «багато років злісних випадів та гіркої помсти».
7
7 «Тож,— затамувавши подих, запитає спортивний вболівальник,— хто виграв ці перегони — Гіймен чи Шаллі?» Відповідь залежить від того, що таке для вас успіх. Першим відокремленим гормоном став той, який опосередковано регулює викид тиреоїдного гормону (тобто він контролює механізм, за допомогою якого гіпофіз регулює діяльність щитоподібної залози). Шаллі та його команда першими подали для публікації статтю, у якій фактично було сказано: «У головному мозку дійсно існує гормон, який регулює викид тиреоїдного гормону, і його хімічна структура Х». Але команда Гіймена подала статтю з ідентичним висновком через п’ять тижнів. Але заковика в тому, що на кілька місяців раніше Гіймен та компанія першими опублікували статтю з таким формулюванням: «Якщо синтезувати хімікат зі структурою Х, він регулює викид тиреоїдного гормону і робить це в спосіб, подібний до того, як це робить перемелена маса гіпоталамусу. Ми поки що не знаємо, чи цей компонент у гіпоталамусі, хай чим він є, також має структуру Х, але не надто здивуємося, якщо насправді має». Отже, Гіймен першим сказав «Ця структура працює як справжня», а Шаллі першим сказав «Ця структура справжня». Як я дізнався з перших вуст багато десятиліть по тому, ветерани призового бою Гіймена—Шаллі і досі дратуються через спроби встановити, хто ж кого нокаутував.
Ви можете запитати, чому після кількох років цієї несамовитої конкуренції не зробили очевидну річ, наприклад, чому Національний інститут охорони здоров’я США не посадив цих двох за стіл і не сказав: «Замість того щоб знову давати вам гроші платників податків на окремі дослідження, чому б вам не працювати разом?» Проте хай як дивно це звучить, але такий підхід не обов’язково сприятиме науковому прогресу. Конкуренція слугує важливій меті. Незалежне повторення результатів надзвичайно важливе в науці. Після років перегонів науковець тріумфує та оприлюднює структуру нового гормону або хімічної речовини в мозку. Два тижні по тому вперед виривається інший учений. Він має найсильнішу можливу мотивацію довести хибність суджень першого колеги. Натомість він змушений сказати: «Я ненавиджу цього поганця, але мушу визнати, що він має рацію. Ми отримали ідентичну структуру». Можна пересвідчитися, що ваші докази справді ґрунтовні, саме завдяки незалежному підтвердженню від вороже до вас налаштованого суперника. Коли всі працюють разом, справи, звичайно, йдуть швидше, але все зводиться до того, що всі члени команди мають однакові переконання, наражаючись тим самим на небезпеку не помітити малі, неочевидні помилки, які можуть перерости у великі.