Чортів млин: Казки про чортів
Баба і чорт
Жила собі баба – удова стара – сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він підходить до неї дідом і каже:
– Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо і я сам, такий, як і ти.
– Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, діждалися весни. Баба і каже:
– Ну, діду, треба нам стараться, щоб нам було що їсти.
– Подумай, – каже дід, – своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
– У мене городу чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їжа.
Найняли чоловіка, він виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
– Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля як уродить, так моє те, що у землі, а твоє – що зверху.
Він і згодився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
– Дай мені трошки покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
– Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
– А що будем сіяти? – каже чорт. – Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а ось я видумаю що.
– А що ти видумаєш?
– Насіймо, – каже чорт, – маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі – твоє.
– Нехай моє буде те, що на самих верхах, – каже баба, – а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулак. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
– Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
– Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
– Не видумуй, – каже, – а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак.
На третю весну баба й каже:
– Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
– Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
– Так ти у мене вже й не хочеш жити?
– Ні, не хочу.
– А як же ми розпрощаємося? Вивчи, – каже, – мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
– Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу – маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
– Поняла, – каже.
– Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
– Я, – каже, – так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
– Трайда-райда, трайда-райда…
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
– Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
– Та, – каже, – ще й половини не переспівала.
– Будь ласка, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
– Ні, – каже, – носи, поки не переспіваю всі пісні.
– Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, – каже, – мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
– Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
– Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
– Неси мене у мою хату…
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
– Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!
Брат-бідняк і брат-багач
Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
– Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
– Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
– Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
– Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
– Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, – попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
– Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
– Це пусте, – каже старший чорт. – У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
– А я в одному селі заткав ізвор[1], де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
– Добре зробив, – каже старший чорт. – Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
– Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази – і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
– Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
– Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
– Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору – і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
– Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже: