– Ха-ха-ха! – розреготалася вітриха, аж вогонь у печі забуркотів. – Коли на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука, і коли цей віник стане виноградною лозою, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив посеред хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу гілочки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засичала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, наче небо, очі, біле, наче літня хмаринка, обличчя. Була вона вбрана в сорочку, вишиту блакитними цяточками, і спідницю, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам гарне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджав навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою гарною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільському корчмарю вони прийшлися дуже не до вподоби.
– Слухай, – промовив він до жандарма, – Тимофій справив весілля десь на стороні, аби не брати горілки в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
– Правду кажеш, – відповів жандарм. – Він і не думав почастувати мене чаркою горілки і шматком весільного калача. Хіба люди не знають, що він збудував свою хату на землі старости? Ходімо, скажемо про це старості.
І пішли.
– Пане, – прошепотів корчмар старості, – Тимофій збудував хату на вашій землі.
– Пане, – додав жандарм, – у Тимофія така гарна жінка, що аж у очах темно. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була б пара, як пиріг і сметана…
А у старости син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на кого, той може скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й бачити його.
Староста гукнув, аби привели Тимофія.
– Звідки це ти знову приблудився? – спитав, тільки-но Тимофій переступив поріг.
– З широкого світу.
– З того світу? – недочув староста, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
– Ага, з того, – кепкував Тимофій.
– А мого тата не бачив там?
– А то ні! Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Як останній злидень. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
– Я передам татові вбрання, їжу і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести персня з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Старостиха насмажила курок, винесла вбрання, а староста дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що робити? Роздав людям вбрання, смажених курок і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
– Так і так, – сказав, – староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
– Не журися, зятю, – заспокоїв його Батько вітрів. – Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
– Поведеш Тимофія до самої брами пекла, – промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
– Чого ти хочеш, Тимофію?
– Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.
Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
Староста розглянув персня і спитав:
– А що робив мій батько?
– Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
– Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, – промовив староста до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
– Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
– Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води.
Якось вони прийшли і сказали:
– Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
– Добре, поїдемо, – згодився Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
– Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»
Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
Тимофій крикнув:
– Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і плигайте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій ляснув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.
Дурні чорти та хитрий наймит
У попа був наймит і гонив товар[18] пасти. Вигнав товар пасти, сів, плете собі постоли, виходить до його чортик і питає:
– Що ти, Іване, робиш?
Каже:
– Плету сітки, щоб виловити усіх чортів.
– Ех, – каже, – зроби милість, усіх лови, тільки мене не лови.
– Еге, – каже, – тебе на самий перед зловлю.
– Еге, – каже, – зроби милість, не лови. Я тобі, що хоч, те й дам.
– Що ж ти мені даси?
– Я тобі дам мішок грошей.
– Ну, – каже, – добре, іди, – каже, – принеси.
Приходить він до батька і каже:
– Там Іван сидить, плете сітки, щоб виловить усіх чортів, то я йому обіцявся мішок грошей, щоб він мене не ловив.
– Іди, – каже той, – у поле, там стоїть озеро, і коло озера стоїть кобила. Хто тую кобилу не обнесе кругом озера, той тому дасть мішок грошей.
Приходить чортик до Івана та й каже:
– Ходімо, Йване, там коло озера стоїть кобила. Хто не обнесе кругом озера тую кобилу, той тому дасть мішок грошей.
Прийшли. Чортик узяв ту кобилу, обніс кругом озера й поставив коло Йвана. Іван і каже: